«Вище себе не підскочиш» (народне прислів’я).

Сучасна криза в розумінні права, що стримує розвиток його загальної теорії та заважає науковому пізнанню поняття права, стала не в останню чергу наслідком тієї обставини, що в юридичній науці тривалий час задавали тон вчені-цивілісти. Цивілістична догматика регулярно спрямовувала теоретико-правові дослідження на методологічно безперспективний шлях, щоразу заводячи теорію в глухий кут та кризовий стан.

Експансію вчених-цивілістів у загальну теорію і навіть філософію права не можна пояснити нічим іншим, як втратою наукового інтересу до свого власного предмета теоретичних досліджень – цивільного права. Адже справжній вчений-цивіліст, для якого обраний ним предмет залишається недостатньо пізнаним через появу нових «білих плям» у зв’язку з розвитком науки та суспільства, – такий вчений не стане відмовлятися від наукового осмислення нового та поглиблення загальної теорії цивільного права заради того, аби зрадити своїй науковій галузі, щоб намагатися збирати творчий доробок на «чужій ниві».

Як на характерний приклад такого «цивілістичного» теоретика і філософа права можна вказати на досить відомого в радянські часи, в тому числі в Україні, професора С.С. Алексєєва, творчий та науковий шлях якого був наступним:

У 1952 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Акцептна форма розрахунків між соціалістичними організаціями за радянським цивільним правом». З 1954 року – доцент кафедри цивільного права Свердловського юридичного інституту. 1960 року захистив докторську дисертацію за темою «Предмет радянського соціалістичного цивільного права». На цьому з цивільним правом було покінчено, оскільки далі йдуть: 1961–1988 р.р. – завідувач кафедри теорії держави і права Свердловського юридичного інституту. З 1962 року професор. Далі у період 1988–1995 р.р. С.С. Алексєєв директор Інституту філософії та права Уральського відділення АН СРСР (згодом – РАН), один із творців цієї наукової установи.

Уже в його ранніх цивілістичних роботах поряд із конкретними рекомендаціями щодо вдосконалення договірних зв’язків та цивільного законодавства простежується постановка загальних проблем теорії права. Зауважимо: не загальної теорії цивільного або загальної теорії приватного права, а саме загальних проблем загальної теорії права.

В наступні роки С. С. Алексєєв видав фундаментальні монографії, підручники й численні статті з теорії права та держави, завоювавши загальне визнання як «видатний теоретик права». Разом з тим, починаючи з жовтня-листопада 1991 року головним напрямком діяльності для нього стала організація дослідницького центру приватного права. Саме цікаве, що такий центр був організований на базі Комітету конституційного нагляду СРСР, а потім перетворений у дослідницький центр приватного права при Президентові РФ, де він у 1991–1995 рр. був головою Ради.

Однак при цьому вагомих праць з проблематики цивільного права ми у нього не знаходимо, а от філософсько-правова тематика стає надовго предметом інтересів нашого професора.

Виявляється, відомий вчений-цивіліст нічого вагомого у цивільно-правовій науці не сказав, зате багато видав теоретико- та філософсько-правових опусів. Щоправда, усі вони так само не додали вагомого внеску в наукову скарбницю уже загальної теорії права та держави, а багато в чому навпаки додали осучаснену чергову порцію старих плутаних уявлень дореволюційних колег-цивілістів (Коркунова та ін.).

Зрозуміло, що нікому не заборонено займатися тими науками і проблемами, до яких лежить душа. Проте для цього потрібно мати здібність відмовлятися від методів дослідження старого предмета, зокрема, традиційного з давніх часів формально-логічного методу цивільного права, та засвоювати необхідний метод пізнання свого нового предмета – теорії та філософії права, яким є матеріалістична діалектика. А з цим у нашого професора якось не склалося… Тут уже цивілістична догматика, заснована на формально-логічному методі, безсила, і врешті-решт «черпання води решетом» залишить черпальника з порожнім відром.

Варто нагадати, що у когорту теоретиків права С.С. Алексєєв заходив як «твердий» прибічник марксизму, що він підкреслював в усіх працях радянського періоду (хоч дійсно глибокого знання цього вчення професор не набув). А завершив свої філософсько-правові пошуки він не менш «твердим» антимарксистом, для якого марксистське вчення виявилося не більш ніж історичним непорозумінням. 

А дарма. Коли б він хоча б познайомився з марксистським вченням, він би знайшов думку Маркса про те, що разом з предметом пізнання необхідно має змінюватися й метод його дослідження. Право взагалі не можна досліджувати тим самим методом, як цивільне право...

Та справа не в згаданому ідеологічному перевертневі. На жаль, чимало правознавців в Україні потрапили під вплив авторитету (насправді, штучно надутого) цього «цивілістичного» теоретика й філософа права. Хоч були у нас не менш авторитетні вчені союзного масштабу, зокрема, світлої пам’яті академік В.К. Мамутов, який (не в приклад згаданому науковцю), до кінця свого наукового шляху зберігав вірність своєму предмету наукового інтересу – господарському праву.

При цьому його теоретико-правові знання були значно більш послідовними й глибокими порівняно з уявленнями «цивілістичного» теоретика права. Про що свідчить, зокрема, те, що В.К. Мамутов виступив у якості першого рецензента загального вчення про право (див. першу книгу «Диалектика права. Общее учение о праве»), досить кваліфіковано оцінивши дану працю (в якій, між іншим, надано чимало критичного аналізу теоретичних уявлень також і згаданого С.С.Алексєєва).

Проте послідовники «цивілістичного» теоретика права в Україні усе ще задають тон в юридичній науці - на шкоду розвитку вітчизняного правознавства та, особливо, юридичної практики, руйнуючи національну юридичну науку і разом з нею національну правову систему. Для того, щоб зупинити той руйнівний процес, який затягнувся уже на три десятиліття, потрібно найперше з’ясувати його витоки та його рушійні сили. Цьому й присвячені дані замітки.

* * *

Як ти човен назвеш, так він і попливе.    

Предмет гордості цивілістичної думки – Цивільний кодекс, яким на початку ХІХ ст. Наполеон здійснив масштабну кодифікацію цивільного права та надав потужний поштовх для наступного кодифікаційного процесу в багатьох країнах світу, а водночас заклав основу формування нового буржуазного суспільства, закріпивши в його нормах недоторканість приватної власності, рівність учасників цивільного обороту, свободу укладання цивільно-правових договорів, а також секуляризацію сімейних відносин. При його складанні широко використовувалися досягнення юридичної науки того часу.  

Втім, цивільна наука не стояла на місці, як і розвиток власності, цивільного обороту та держави. І уже набагато перевершують масштаб Кодексу Наполеона сучасні кодифікатори цивільного права в Україні, ухваливши на початку ХХІ ст. (16.01.2003 року) Цивільний кодекс України (далі – ЦК), загальний обсяг якого складає 1308 статей (90 глав), розміщених у шести книгах:

1 – Загальні положення

2 – Особисті немайнові права фізичної особи

3 – Право власності та інші речові права

4 – Право інтелектуальної власності

5 – Зобов’язальне право

6 – Спадкове право

Далі ми звернемося окремо до структури ЦК й змісту цього шестикнижжя, але спочатку звернемо увагу на вибір самої назви кодексу.

Слово «цивільний» (походить від лат. civilis – цивільний, рос. гражданский), у тлумачному словнику української мови має три значення: 1) Який стосується правових відносин громадян між собою і з державними органами та організаціями; 2) який не належить до війська, не стосується військових справ, невійськовий; 3) нецерковний, недуховний, світський.

Американська мовна традиція цивільною вважає людину, яка не належить до збройних сил або поліції чи пожежної охорони.    

За законами війни цивільні – це особи, що не належать до озброєних формувань (збройних сил чи ополчення, не є комбатантами, те, що можна назвати мирним населенням).

Як бачимо, до двох останніх значень слова «цивільний» ні французький кодекс Наполеона, ні ЦК України не мають безпосереднього відношення. Принаймні, зв’язати протилежності змісту військового та церковного з власністю і свободою договору може лише надто розвинена фантазія або, навпаки, її відсутність.

Схоже, останнє й сталося в давнину, коли юристи Давнього Риму майнові правові відносини визначили в якості цивільного права, тобто права громадян. Civis – громадянин, отже право громадян є «цивільним правом», без пошуку особливого смислу. А які права найперші й найважливіші? - Власності, володіння, тобто майнові права. Цивілісти й назвали цю свою частину права "цивільним" (або рос. "гражданским") правом, уникаючи зайвих заморочок. 

+ + +

З приводу визначення права як «цивільного» до цього часу залишається актуальним зауваження Л.Й. Петражицького, яке тут є сенс нагадати:

«Сучасному правознавству… ділення та відповідні видові поняття є чужими, і для наукового утворення їх у сучасній науці права немає необхідних передумов й логічної основи; це випливає… уже з того, що, перебуваючи в залежності від юридичного слововживання та відповідного вузького значення слова “право” і не передбачаючи можливості іншої, науково вільної класифікації явищ, сучасна наука права й у випадку ознайомлення з тими явищами, які ми назвали інтуїтивним правом, не могла б визнати їх правом.

Зокрема, – стверджував автор, – немає в сучасному правознавстві наукового ґрунту й логічної підстави і для утворення поняття “позитивне право” в якості наукового поняття, що має науковий зміст і науковий сенс; адже це передбачало б  володіння більш загальним, родовим поняттям права як такого й діленням цього права на два види, на позитивне та інше, не-позитивне, чого в сучасному правознавстві немає.

Тим не менше, вираз “позитивне право” не чужий сучасній юриспруденції та навіть часто застосовується в літературі в різних контекстах, як нібито існували відповідні родові й видові поняття» (перекл. - наш) [Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. – СПБ.: Издательство «Лань», 2000. – 608 с. – С. 377-379].

Одним із головних визначень поняття права вважається категорія свободи в її відношенні до поняття права. Разом із тим, на «свободу індивіда як такого, автономної людини» С.С. Алексєєв дивиться очим цивіліста крізь «окуляри» позитивного права.

Проте ще Гегель зауважив:

«Тримаючись формального, а не філософського методу наук, зазвичай шукають і вимагають насамперед дефініцію заради збереження щонайменше зовнішньої наукової форми. Втім, наука про позитивне право може не дуже перейматися цим хоча б тому, що вона переважно бачить свою мету в тому, що правомірно, тобто якими є законодавчі визначення; тому й було застерігаюче сказано: “omnis definitio in jure civili periculosa” (усяка дефініція в цивільному праві небезпечна – лат.).

Справді, – пише Гегель, – чим безладнішими і внутрішньо суперечливими є визначення права, тим менше можливі в ньому дефініції, тому що вони повинні містити загальні визначення, а в загальних визначеннях безпосередньо виявляється суперечливе, тут – неправове в усій його очевидності. Так, наприклад, у римському праві неможлива дефініція людини, адже раба не можна було підвести під це поняття, яке швидше порушується його положенням; такою ж загрозливою виявилася б у багатьох відношеннях дефініція власності й власника. Дедукується ж дефініція зазвичай з етимології, переважно шляхом абстрагування від особливих випадків, при цьому основою слугують почуття й уявлення людей» (перекл. наш) [Гегель Г. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. – М.: Мысль, 1990. – 524 с. – С. 60. 10].

До цього В.С. Нерсесянц зауважує: «Соответствующие определения, которые имелись в римском праве, носили формально-правовой характер. Так, знаменитый юрист Гай (ІІ в.) в своих “Институциях” (кн. І, гл. 9) замечает: “Основное деление, относящееся к праву лиц, заключается в том, что все люди суть или свободные, или рабы” (Д. 1, 5, 3). Другой выдающийся римский юрист, Ульпиан (ІІ - ІІІ в.), писал: “… по естественному праву все рождаются свободными, и не отмечалось отпущения на свободу, когда рабство было неизвестно; но после того как по праву народов наступило рабство, то за ним последовало благодеяние отпущения из рабства. И хотя мы называемся одним естественным именем “люди”, по праву народов возникло три вида (людей): свободные и противоположные – рабы и третий вид – отпущенники, то есть те, кто перестал быть рабами” (см.: Перетерский И.С. Дигесты Юстиниана. М., 1956. С.102-103)».

Чи не тому, що людей цивілісти здавна розділили на різновиди, для них людська якість суб’єкта права не має значення, а тому вони замість поняття «людина» в якості суб’єкта права визначили абстрактну «фізичну особу»? (не соціальну чи біологічну, а лише "фізичну", як річ). 

Цікаво у зв’язку з цим звернути увагу на те, що в Конституції України немає жодної згадки про непорозуміння з назвою «фізична особа»; а індивідуальних суб’єктів права в Конституції названо по-людськи: «людиною» і «громадянином». Принаймні, виглядає з людської точки зору більш пристойно. І лише в одному випадку - щодо негромадян України використано слово «особа» в словосполученні «особи без громадянства».     

Правий, схоже, був старинá Гегель, попереджаючи, що усяка дефініція в цивільному праві небезпечна… 

* * *

«На те він і кравець, щоб подертий жупан носити» (народна приказка)

Теоретики права уже студентам-першокурсникам юридичного факультету втокмачують, що право поділяється на галузі і що критерієм такого поділу слід вважати предмет і метод правового регулювання.

При цьому в якості класичного прикладу фігурує якраз цивільне право – як одна з перших і основних галузей будь-якої правової системи, на яку належить рівнятися усім іншим галузям. Нібито саме у цивільному праві найбільш чітко виявляється специфіка її предмета та методу, особливо у протиставленні й порівнянні з галуззю адміністративного права. Звідси нав’язана «цивільною» теоретико-правовою думкою догма щодо значення й визначення у теорії права понять предмета та методу правового регулювання…

Щоправда, представники інших галузей дедалі більше не погоджувалися з таким критерієм галузевої диференціації правової системи, а практика трощила дві вказані галузі, немов лід на річці у весняну повінь, продукуючи все більшу кількість більш дрібних правових галузей, водночас нагромаджуючи «тороси» з них у вигляді так званих «комплексних» галузей права.

Критичну оцінку даних критеріїв наведено в моїй роботі, опублікованій на сайті (див. «Галузі та інститути правової системи: міфи і реальність»), тому читач може самостійно ознайомитися з нею. А тут варто поміркувати над тим, чому так вийшло, що дві незаперечні та безсумнівні, на перший погляд, правові галузі – цивільне й адміністративне право, розкололися на багато більш дрібних галузей з власними предметом і методом.

Таке могло статися виключно тільки тому, що предмети цих двох галузей від самого початку було визначено занадто широко, вони не були однорідними й цілісними, тому й виявилися крихкими, розсипчастими, тобто сформованими штучно, а не істинно. 

+ + + 

Справді, як об’єднати навколо єдиного предмета такий різносуб’єктний склад учасників цивільно-правових відносин, до якого входять «фізичні» та «юридичні» особи, держава, територіальні громади, іноземні держави «та інші суб’єкти публічного права». Водночас самі цивілісти наполягають, що за своєю суттю та призначенням ЦК України є кодексом приватного права. Звісно ж, на противагу адміністративному праву, яке завжди вважалося публічним правом.

Очевидно, що таке широке суб’єктне поле не натякає на якусь специфіку цивільного права, а отже залишається звернутися до специфіки його предмета, яким самі цивілісти називають цивільні відносини. До них стаття 1 ЦК України зараховує «особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників».  

Здавалось би, ось воно чітко визначене предметне поле цивільного права, яке надає йому якісної специфіки. Однак, виявляється, що й тут не все однозначно.

Спочатку ми дізнаємося, що не всі «майнові відносини» є цивільними. До таких належать тільки ті майнові відносини, учасники яких є «юридично рівними» та «майново самостійними», до того ж «вільними у своєму волевиявленні» у своїх відносинах. Коли ж один учасник майнових відносин «владно підпорядкований іншому», або майновими є бюджетні чи податкові відносини, то вказані майнові відносини не є предметом цивільного права, цивільне законодавство до них не застосовується, «якщо інше не встановлено законом».

Ця остання формула в статті 1 ЦК перекреслює взагалі те, що тільки-но сказано про цивільні майнові відносини як предмет цивільного права. Адже тоді не має значення, як розуміти «юридичну рівність» та «майнову самостійність» учасників цивільних відносин, як не має значення й їх «вільне волевиявлення». Та й взагалі, так звана «юридична рівність», з якою звиклася цивілістична догма, має сенс тільки в одному випадку, а саме, стосовно обміну товарами (крім продажу власної робочої сили); в ньому учасники товарообміну мають рівний юридичний статус приватних власників товарів, якими обмінюються. В усіх інших випадках юридичну рівність між учасниками правовідносин ще треба пошукати…

То, може, на цьому товарообмінному полі відносин слід було й зупинитися при визначенні предмета цивільного права (як приватного права), не «анексуючи»  майнових відносин в інших сферах? І тоді було б зрозуміло, що публічні суб’єкти (держава, органи влади, державні установи, тощо) діють у цивільно-правових відносинах не як публічно-владні суб’єкти чи «юридичні особи публічного права», а як «юридичні особи приватного права», юридично рівні з іншими учасниками товарообмінних відносин. Їх урівнює між собою сама природа товарного обміну на еквівалентній основі.

Це не означає, що в цивільних майнових відносинах публічно-владні суб’єкти виступають не як суб’єкти влади, а як «рівноправні (звичайні) суб’єкти. Владна суб’єктність від них нікуди не зникає, але вона «прикривається» саме в даних відносинах формою абстрактної «юридичної особи», як учасника товарного обміну з усіма іншими суб’єктами. 

+ + + 

Дальший аналіз предмета цивільного права переконує в тому, що й другу його частину (особисті немайнові відносини) уявити як предметну цілісність не вдасться. По-перше, відсутнє поняття «особисті немайнові відносини». В ЦК вказані відносини просто замінили на «особисті немайнові права». Але ж право особи та її відносини зовсім не одне й те саме, як не одне й те саме частина і ціле. Право особи – це одна частина правового відношення, другою частиною є в ньому кореспондуючий даному праву обов’язок суб’єкта.

Та дарма чекати від авторів ЦК і на визначення поняття «особисті немайнові права». Ст. 269 ЦК тільки названа «Поняття особистого немайнового права», але в ній поняття як таке відсутнє. На дефініцію схоже не вистачило духу.

Якщо зробити це за авторів ЦК, то вийде щось на зразок такого: особистими немайновими правами є невід’ємні та невідчужувані права, довічно належні кожній особі від народження або за законом, тісно пов’язані з фізичною особою, які не мають економічного змісту. Це усе, що дає ЦК про поняття даних прав. З нього не можна зрозуміти, який саме зміст мають вказані права, а тому доводиться виводити цей зміст з видів даних прав.

Щоправда, не маючи їх родового поняття, незрозуміло, яким чином можна визначити їх види. Не інакше, як довільно включаючи в них те, що не підійшло правам іншого роду…

А проте ст.270 ЦК називає нам види особистих немайнових прав. 

Стаття 270. Види особистих немайнових прав

1. Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

2. Цим Кодексом та іншим законом можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи.

3. Перелік особистих немайнових прав, які встановлені Конституцією України, цим Кодексом та іншим законом, не є вичерпним.

Коли бути точним, тут мова не про види особистих немайнових прав, а про звичайний їх перелік. А оскільки видовий критерій для визначення прав, які належить включити до категорії особистих немайнових, відсутній, то вважати усі ці права видами особистих немайнових прав можуть лише цивілісти, яким так забажалося… Тим більше, що законодавець може намалювати й інші такі ж права, адже наведений перелік не є вичерпним (що й свідчить про те, що йдеться не про види даної категорії прав). 

А, взагалі, хто вирішив, що перераховані права не є конституційними правами, які належать до галузі конституційного, а не цивільного права? Або, наприклад, чому право на недоторканність житла не є житловим правом, яке має регулюватися Житловим кодексом?...

То про яку галузь цивільного права йде мова у цивілістів, якщо її предмет настільки невизначений?...

* * * 

«Без нашого Гриця вода не освятиться» (народна приказка)

Через таку невизначеність предмета з цивільним правом відбувається така собі "автотомія", коли від неї відпадають одна частина за іншою, як хвіст у ящірки. Та на відміну від ящірки або інших «хвостових» істот, у цивілістів відпадіння їхнього «галузевого хвоста» викликають нездорову реакцію, що супроводжується експансією у сфери інших правових галузей.

Особливо агресивною виявилася їх експансія у господарсько-правову сферу, яку цивілісти чомусь вважають власною вотчиною. А між тим, на відміну від них, теорія господарського права досить чітко визначилася з власним предметом, яким є господарські правовідносини, розмежувавши їх як з адміністративними, так і з цивільними правовідносинами.  

Однак цивілістична догма не рахується з логікою предмета, очевидно тому, що надто вільно сприймає предмет самої логіки.  

Так, третя книга ЦК України присвячена праву власності та іншим речовим правам. У ст. 316 ЦК надано визначення поняття права власності, яким є «право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб».

А у ст.318 ЦК в якості суб’єктів права власності названо Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені у ст.2 ЦК, в якій сказано: «1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі – особи). 2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права».

А тепер зіставимо усі ці визначення, і виявиться, що Український народ, по-перше, є учасником цивільних відносин, по-друге, він є фізичною або юридичною особою (?), а, по-третє, він не є учасником цивільних відносин.

Скажете, що це якась маячня? Ні, це «логіка» цивілістів, які усіх суб’єктів публічного права зарахували до складу учасників цивільних відносин, при тому не маючи чіткого поняття про ці самі відносини. Замість того, щоб просто сказати, що такими учасниками є суб’єкти права, котрі мають статус юридичної особи, поняття якої визначено в ст. 80 ЦК, а види юридичних осіб – у ст.81 ЦК.   

Щоправда, зіставивши ці статті ЦК, бачимо, що й тут кудись зникла логіка. У ст.80 читаємо, що «юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку». А у ст. 81 сказано, що «юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна». Коли об’єднання осіб ще можна підвести під поняття «організація», то з об’єднанням «осіб та майна» справа складніша; а «об’єднання майна» взагалі на «організацію» не тягне жодним чином.

Тим не менш, «в залежності від порядку їх створення», юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Перші утворюються та наділяються правовим статусом юридичної особи за правилами ЦК, а другі – розпорядчим актом Президента України, органу державної влади або органу місцевого самоврядування , відповідно до Конституції України та закону. Щоправда, невідомо, яке відношення до всього цього мають іноземні держави як учасники цивільних відносин? І чи є «юридичною особою» Український народ, а якщо так, то яким актом його створено?

Між іншим, у Конституції України немає й натяку на те, що Український народ є «учасником цивільних відносин», як сказано у ст. 318 ЦК, тому в цій частині дана стаття є неконституційною. Його право власника у публічних, а не цивільних (приватних) відносинах, реалізують органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст.13 Конституції України).

 Цивілістична експансія у чужі сфери обертається численними алогізмами й просто недоречними формулюваннями, яких вистачає на кожній з 90 глав і понад тисячі триста статей тексту ЦК України. Та замість того, щоб підготувати більш грамотну й адекватну редакцію нового Цивільного кодексу, вітчизняні цивілісти не знайшли нічого кращого як скасувати Господарський кодекс, у правовому та науковому сенсі на порядок більш якісний за чинний ЦК України.

А між тим, цивілістичній науці не завадило б розібратися з тими масовими порушеннями як особистих немайнових, так і майнових прав людини чиновною братією в Україні, зокрема в сфері інтелектуальної власності на наукові публікації у фахових виданнях, де чиновники МОН плюють на цивільні відносини з висоти своїх бюрократичних уявлень про права тих, хто дійсно прагне займатися наукою та розвивати її, в тому числі правову цивілістичну думку, де проблем вистачає…