Виборче право у "кривому дзеркалі" політики

Приводом для цієї публікації стали рішення Конституційного Суду України (далі – КСУ), які стосуються інституту виборчого права громадян. Звернутися до вказаної теми зобов’язує строката практика виборів в Україні, внаслідок яких, за спостереженням багатьох експертів, відбувалася деградація парламенту й падіння рівня компетентності парламентарів кожного наступного скликання. Яка роль у цьому виборчого права? Тут є над чим поміркувати... 

1. Обирати і бути обраним = «активне» і «пасивне» право?

Уже через півтора року після прийняття чинної Конституції України до КСУ звернулися народні депутати України (н.д.) ІІ скликання з поданням щодо наявності спірних питань у Законі  «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 року і невідповідність Конституції України (КУ) окремих положень даного Закону.

На думку н.д., як суб’єкта конституційного подання, положення вказаного Закону не відповідають правовій ідеї і нормам чинної КУ, обмежують конституційні права і свободи громадян, дискримінують їх; Закон «спотворює (фальсифікує) безпосереднє народне волевиявлення, здійснене на виборах», не забезпечує додержання «основних принципів виборчої системи» України – загального, рівного, прямого виборчого права, на основі яких шляхом таємного голосування обираються чотириста п’ятдесят народних депутатів України». 

У рішенні КСУ від 26.02.1998 р. №1-рп/98, зокрема, було зазначено, що за цим Законом н.д. обираються громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. При цьому із 450 н.д., що становить конституційний склад Верховної Ради України (ВРУ), 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 – за списками кандидатів у н.д. від політичних партій, їх виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.    

Н.д. вважали положення Закону, за якими «списки кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, не отримують право на участь у розподілі депутатських мандатів», положенням, яке суперечить конституційним принципам виборчого права. 

КСУ стосовно цього вирішив, що дане питання є «питанням політичної доцільності», і його має вирішувати ВРУ.

Водночас КСУ визнав неконституційним положення Закону, згідно з яким кандидати у н.д. на період виборчої кампанії повинні звільнитися від виконання обов’язків за місцем роботи (військовослужбовці, співробітники органів внутрішніх справ, судді, прокурори, державні службовці), оскільки цим порушується принцип рівності конституційних прав громадян. Так само порушенням даного принципу КСУ визнав балотування одного кандидата одночасно у списку та в одномандатному окрузі, а також ряд інших положень.

У рішенні КСУ стверджувалося, що «за змістом статей 38, 70, 71, 76, 141 КУ сутністю виборчого права є право громадян України вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це право є загальним, рівним і прямим».  

Наступного року КСУ приймає рішення від 6 липня 1999 р. № 7-рп/99  (справа про сумісництво посад н.д. і міського голови), в якому зазначено, що положення частини першої статті 38 КУ, треба розуміти так, що громадянину України надано право вільно бути обраним до будь-якого органу державної влади, зокрема до ВРУ, до органу місцевого самоврядування…, а також бути обраним на посаду сільського, селищного, міського голови, але реалізувати набутий представницький мандат громадянин може тільки в одному з цих органів чи на посаді сільського, селищного, міського голови.

Нарешті, рішенням від 4 грудня 2001 р. №16-рп/2001 КСУ вказав, що передбачене частиною першою ст.38 КУ право громадянина «бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» (пасивне виборче право) «не можна тлумачити буквально, оскільки йому не відповідає обов’язок виборців голосувати «за» і обрати конкретного громадянина. Це по суті є правом при дотриманні необхідних умов балотуватися на виборах, зокрема, депутатів місцевих рад». «Тим самим право бути обраним не тотожнє праву мати відповідний представницький мандат, яке набуває громадянин, обраний за результатами голосування на виборах: саме він має право отримати мандат або відмовитися від нього».

+ + +

Ми уже звикли до назви «активне право» і «пасивне право» відповідно щодо права обирати та права бути обраним. За цією звичкою КСУ й вирішував вказані справи. При цьому виявилося, що «пасивне» виборче право «не можна тлумачити буквально», оскільки у виборців «немає обов’язку голосувати “за” і обрати конкретного громадянина». А без кореспондуючого обов’язку про яке право може бути мова? – Хіба що про «право балотуватися на виборах»… Отже «пасивне виборче право» – це не те саме, що «право отримати депутатський мандат».  

А що означає «право на отримання мандату» без «права балотуватися на виборах»? – Хіба це не одне-єдине право?

На наш погляд, таким тлумаченням КСУ розриває реальне одне право на дві частини, що входять у зміст даного права. З них перша частина є процесуальним правом громадянина брати участь у виборах в якості кандидата (цьому праву відповідає обов’язок публічної влади, в особі виборчих органів, забезпечити кандидату відповідно до закону його участь у виборчому процесі). А друга частина становить завершення реалізації цього права шляхом набуття кандидатом – у разі його обрання – депутатського статусу. 

Громадянин у разі його обрання набуває нового статусу замість кандидатського – статусу депутата (відповідної ради або народного депутата України), і даний статус фіксується врученням громадянину замість посвідчення кандидата посвідчення депутата. Де тут два різні права? Окремого «права мати відповідний представницький мандат» не існує, надання визнаному обраним громадянину статусу депутата є тим обов’язком, який кореспондується з правом балотуватися й отримати у виборчому процесі новий статус у разі обрання.

Особа, яка набула статусу депутата з юридичного факту її обрання, може відмовитися від цього статусу шляхом відмови від здійснення депутатських повноважень або через їх припинення. Не можна «відмовитися від права», можна відмовитися від того або іншого правового статусу. Наприклад, студент відмовляється від навчання в даному інституті і таким чином втрачає статус студента. Але право навчатися залишається за ним. Так само, відмова від здійснення депутатських повноважень має своїм наслідком зміну статусу, зокрема, втрату представницького мандата. Якщо взяти ст.ст. 78, 79, 81 Конституції України, то вони свідчать саме про це. Так, у разі відмови скласти присягу (а остання є таким юридичним фактом, з яким пов’язується набуття депутатських повноважень) особа позбавляється представницького статусу (втрачає депутатський мандат).

Так само у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності припиняються повноваження депутата, а не посадові повноваження громадянина в органах виконавчої влади, тощо. Через це відмова обраного депутатом громадянина від депутатського мандата одразу після оголошення результатів виборів, з конституційної точки зору може розглядатися як зловживання виборчим правом та введення в оману виборців. 

До речі, у практиці України були випадки, коли до партійних виборчих списків включали осіб, які наперед не мали наміру здійснювати депутатські повноваження і одразу відмовлялися від статусу депутата заради залишення на інших посадах у владі (міністрів тощо), а на їх місце заступали особи з партійних виборчих списків, за яких виборці не віддали свої голоси. Подібна практика вводити виборців в оману, з етичної точки зору, неприйнятна у державі, проголошеній конституційно демократичною і правовою. 

Через це довільну маніпуляцію депутатським мандатом (особа «має право отримати мандат або відмовитися від нього», як сказано в рішенні Конституційного Суду України) не можна визнати переконливою правовою позицією. А тому положення закону «Про місцеві державні адміністрації» стосовно того, що певні категорії посадових осіб місцевих державних адміністрацій «не можуть мати інший представницький мандат» належало сформулювати навпаки, а саме, що громадяни, яких обрано депутатами, не можуть мати іншого представницького мандата або займатися іншою діяльністю (крім наукової, викладацької і творчої діяльності).

У зв’язку з цим висловимо ще одне зауваження щодо трактування виборчих прав як «активного» і «пасивного». З точки зору змісту даних визначень, більш логічним було б кваліфікувати право обирати як «пасивне», а право бути обраним вважати «активним». Адже для реалізації процесуального права бути обраним потрібна неабияка активність від громадянина, який балотується кандидатом у депутати. 

Натомість, реалізація процесуального права обирати залежить найчастіше від простого бажання виборця сходити на виборчу дільницю й проголосувати. І коли половина населення не бере участі у виборах, пасивно спостерігаючи за процесом, то про яке «активне» право мова? Якщо громадянин, який балотується на виборах, активно декларує свою політичну позицію, то позиція тих, хто лише голосує, прихована за таємним голосуванням. 

Це, звичайно, демократично, однак на «активне» право "не тягне". Вочевидь, щось із термінами «активне» і «пасивне» право не так…

2. Про стимулювання пасивних та стримування активних виборців.  

Якщо право обирати вважається «активним» виборчим правом, то виглядає просто дивною практика заохочення «активного виборця» йти на виборчу дільницю у день голосування. У хід йдуть і продуктові набори гречки тощо, і транспортна допомога (доставка виборців на дільниці автобусами тощо), і деякі інші способи стимулювання пасивних суб’єктів «активного» права. Щоправда, стимули ці не так уже й ефективно спрацьовують, хоча інколи буває…

А от «пасивне» виборче право (бути обраним) влада в різних країнах прагне у той чи інший спосіб обмежити, стримати «пасивність» активних кандидатів (парадокс!), які виявили бажання реалізувати своє право бути обраним.

І от уже справа доходить до Конституційного Суду, який, розглядаючи справу про виборчу заставу, висловлює таку правову позицію:

«Виборчий ценз і грошова (виборча) застава мають різну правову природу. Грошова застава використовується у світовій практиці не як майновий ценз, а як одна з умов реєстрації кандидатів для участі у виборах. Виборчий ценз є кваліфікаційною умовою щодо наявності виборчого права, а виборча застава – лише умовою реєстрації кандидата у депутати. Майновий виборчий ценз безпосередньо пов’язаний із майновим станом особи, тобто характеризується сукупністю рухомого та нерухомого майна, певним рівнем річного доходу громадянина, які визначають його як власника.

Метою грошової (виборчої) застави є обмеження чи усунення зловживання громадянином виборчим правом, передусім за рахунок платників податків.

Конституційний Суд України вважає за необхідне зазначити, що, як показує світовий досвід, розмір грошової застави встановлюється залежно від майнової спроможності переважної більшості населення країни. Порушення цієї вимоги може суттєво обмежити кількість претендентів на місця в парламенті, особливо від фінансово малозабезпечених партій (блоків) та кандидатів у депутати» (рішення КСУ від 30 січня 2002 року).

Яка «турбота» про народ, аж сльози на очі накочуються! 

У цьому рішенні законодавця щодо виборчої застави разом із рішенням конституційних суддів втілена уся лицемірна сутність буржуазної демократії.

Проголосила Конституція рівне виборче право для усіх громадян – і тут уже «не спрацьовує» виборчий ценз. До того ж є ще й стаття 24, яка прямо забороняє привілеї за ознакою майнового стану. Через це влада вигадує грошову заставу – в якості не майнового цензу, а як «одну з умов реєстрації кандидатів для участі у виборах». У народі в таких випадках кажуть: «не вмер Данило, так болячка задавила». На вході у виборчий процес влада поставила табличку, немов у тих громадських туалетах: «Вхід платний». Цілком демократично: немає  грошей, не лізь у депутати.

Судді КСУ зробили вигляд, що тут відсутні підстави звернутися до змісту статті 24 Конституції України, яка забороняє привілеї у виборчих правах за ознакою майнового стану.  

А що, грошова застава ніяк не пов’язана з майновим станом громадянина? Судді, звичайно, розуміють, що пов’язана, оскільки розмір застави пропонують встановлювати виходячи з «майнової спроможності переважної більшості населення країни». Однак визначити реальну спроможність населення України, яка є однією з найменших у Європі, вони не вважали за потрібне. Фактично дозволивши привілей участі у балотуванні незначній частині населення, майновий стан якої дає реальну змогу сплатити виборчу заставу.

Таким чином своїм рішенням судді КСУ «суттєво обмежили кількість претендентів на місця в парламенті», сховавши антинародну і антиконституційну практичну позицію за теоретизуванням про якийсь «світовий досвід».   

А все заради того, щоб "обмежити чи усунути зловживання громадянином виборчим правом", звичайно, за рахунок платників податків. Нічого не скажеш, дієвий спосіб усунути "зловживання правом" бідними, не помічаючи зловживання правом з боку влади, так ще й за рахунок тих, хто зобов'язаний сплачувати податки (робітники, селяни, вчителі, лікарі, вчені), після чого не залишається коштів не те що на виборчу заставу, а й на буденне життя... 

+ + +

Отже, вказують судді КСУ законодавцю, встановлення розміру грошової застави має бути таким, щоб враховувалась майнова спроможність переважної більшості населення країни, інакше буде суттєво обмежено кількість претендентів на місця в парламенті, особливо від фінансово малозабезпечених партій (блоків) та кандидатів у депутати».

Це – правова позиція з точки зору «пасивного» виборчого права. Проте коли ті ж судді беруться за «активне» виборче право, їх правова позиція змінюється «з точністю до навпаки». І тоді ми читаємо таке:

«Аналіз сучасної конституційної практики демократичних держав свідчить про те, що встановлення кількісного складу парламенту та його палат є питанням політичної доцільності, яка тією чи іншою мірою визначається національними традиціями, чисельністю населення країни, особливостями конкретно-історичної ситуації, структурою парламенту та іншими обставинами. На зміст та обсяг прав і свобод людини і громадянина, в тому числі виборчого права, кількісний склад парламенту (його палат) безпосередньо не впливає. Адже суб’єкти як активного, так і пасивного виборчого права – громадяни України – із зменшенням кількісного складу парламенту не позбавляються рівної можливості брати участь у виборах до нього» (Висновок КСУ від 27 червня 2000 року у справі про внесення змін до ст. ст. 76, 80, 90, 106 КУ).  

Справа в тому, що коли йдеться про вибори глави держави, тобто лише однієї посадової особи, а не сотень депутатів ВРУ, для усіх громадян (виборців) зберігається рівна можливість брати участь у виборах Президента України. Але за цією логікою при зменшенні складу парламенту навіть усього до двох десятків депутатів громадяни «не позбавляються рівної можливості брати участь у виборах до нього». 

Отже, справа не в рівності можливостей громадян, а в тому, які саме ці можливості, який обсяг (кількісна характеристика) виборчих прав одного громадянина-виборця. А на цей обсяг кількісний склад парламенту має безпосередній вплив.

Якщо одна й та сама кількість виборців обирає вдвічі менше депутатів, то право обирати залишається тим самим, хоча один депутат буде представляти уже вдвічі більше виборців, а отже рівень представництва громадян у владі стане вдвічі меншим. А от з точки зору права бути обраним, то можливість стати депутатом у громадянина скоротиться вдвічі, оскільки на одну й ту саму кількість виборців припадає вдвічі менша кількість мандатів.   

Таким чином, буде «суттєво обмежено кількість претендентів на місця в парламенті, особливо від фінансово малозабезпечених партій (блоків) та кандидатів у депутати», від чого КСУ застерігав законодавця в іншому рішенні, наведеному вище.

Виявляється, в одному випадку (виборчої застави) суттєве обмеження кількості претендентів на місця в парламенті – це погано, а в іншому (скорочення кількісного складу парламенту) нічого поганого немає, адже усі громадяни мають рівні можливості брати участь у парламентських виборах. 

Порівняно один з одним можливості для громадян бути обраним при зменшенні кількості мандатів справді рівні, але порівняно з попередніми виборами – можливості бути обраним стали меншими. А що це як не звуження обсягу виборчого права при прийнятті нового закону?

Лише за умови, що вдвічі скоротиться й число виборців, скорочення вдвічі кількісного складу парламенту не розглядається як звуження обсягу виборчого права громадянина.

Та до чого усі ці «математичні тонкощі» суддям КСУ, коли стоїть завдання саме звужувати зміст і обсяг виборчих прав громадян, а не розширювати їх! 

Що законодавець, виконуючи політичне замовлення можновладців, і намагається робити з виборчим правом…

3. Про «прохідні» та непрохідні бар’єри у виборчих перегонах

Як встановив КСУ у справі про вибори народних депутатів України, «за змістом статей 38, 70, 71, 76, 141 Конституції України сутністю виборчого права є право громадян вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це право є загальним, рівним і прямим. Основоположні принципи загального, рівного і прямого виборчого права, вільне і таємне волевиявлення громадян України на виборах народних депутатів України становить конституційну основу правового регулювання виборчого процесу» (Рішення КСУ від 26 лютого 1998 року).

Поглянемо також на інше рішення КСУ (рішення КСУ від 30 січня 2002 року). «Водночас Конституція України встановлює ряд вимог обмежувального характеру щодо права бути обраним народним депутатом України: мати громадянство України; досягти на день виборів двадцяти одного року; проживати в Україні протягом останніх п’яти років; не мати судимості за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Ці вимоги в науці та практиці виборчого права мають назву виборчих цензів (кваліфікацій), під якими розуміють визначені конституцією або законом умови для набуття або здійснення активного і пасивного виборчого права.

Інших вимог обмежувального характеру стосовно реалізації громадянами України їх пасивного виборчого права, зокрема майнового цензу, залежно від якого це право надається лише тим громадянам, які мають власність певної вартості або сплачують податки не нижче встановленої суми, Конституція України не містить».

І ще одна правова позиція КСУ (у справі про внесення змін до статей 84, 85 та інших Конституції України). «Отримавши депутатський мандат від виборців, народний депутат України через особисте голосування підтримує з ними зв’язок як їх представник, а з огляду на це виборці – громадяни України – реалізують своє право брати участь в управлінні державними справами (частина перша статті 38) і здійснюють народне волевиявлення (стаття 69 Конституції України) (див. висновок КСУ від 14 березня 2001 року).

З огляду на останню правову позицію можна оцінити висновок суддів КСУ про те, що зменшення кількісного складу парламенту не звужує обсяг політичних прав громадян. Чим більша кількість виборців припадає на одного депутата, тим складніше останньому підтримувати зв’язок з ними як їх представнику. Одна справа, коли представляють інтерес лише одного вашого міста, і зовсім інша справа коли представляють інтереси усіх міст вашої області. Отже, зменшення кількості депутатських місць у парламенті тягне за собою ускладнення реалізації права громадян брати участь в управлінні державними справами. Але це так, на додаток до попереднього…

+ + +

Як бачимо з названого вище рішення, судді КСУ, вказавши ряд обмежень права бути обраним народним депутатом України, стверджують, що інших  вимог обмежувального характеру стосовно реалізації громадянами України їх пасивного виборчого права в Конституції України немає. Вказані обмеження є визначеними конституцією або законом умови для набуття або здійснення пасивного виборчого права – так звані виборчі цензи, або кваліфікації. З цим важко сперечатися, адже для здійснення будь-якої професійної діяльності існують певні вимоги й обмеження (вікові тощо).

У такому разі як бути з так званим «прохідним бар’єром» для політичних партій, що його залюбки встановлюють у виборчих законах «демократичні» парламенти? Хіба «бар’єр» не є обмеженням «пасивного» права громадянина бути обраним тільки тому, що про нього мовчить Конституція? Адже це неабиякий «виборчий ценз»; щоправда «кваліфікація» в даному разі суто політична, вибіркова – для умов політичної та ідеологічної багатоманітності та принципу політичної доцільності…

Для відповіді на поставлене запитання звернемося до однієї давньої публікації (див. «Вибори»), витяг з якої наведемо зараз.

  УРОКИ  БУХГАЛТЕРІЇ  НАРОДНОГО  ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ

Як відомо, за результатами виборів 2006 р. до парламенту пройшли п’ять партій / блоків із 45, що брали участь у виборах. З понад 25 млн. виборців (25.352.380), які взяли участь у голосуванні, віддали голоси за ці п’ять партій/блоків приблизно 20 млн. (19.714.576), тобто близько 80 відсотків виборців. Ця кількість голосів давала приблизно 360 депутатських мандатів, а майже 90 мандатів були додатково пропорційно розподілені між цими партіями/блоками. Відтак майбутні опозиційні сили отримали додатково понад 40 мандатів, які дісталися кандидатам з їхніх виборчих списків. Але ж за цих понад 40 нардепів з блоку Ю.Тимошенко та «Нашої України» виборці не голосували, вони пройшли до парламенту не як депутати, за яких віддали голоси прибічники цих політичних сил…

Ось де справжнє спотворення народного волевиявлення!

Звичайно, треба віднести це викривлення за рахунок закону про вибори народних депутатів України. Однак, цілком очевидно, що положення закону про перерозподіл депутатських мандатів є неконституційним, оскільки воно прямо порушує вимогу ст.71 Конституції щодо прямого виборчого права громадян. Таке право означає не лише те, що виборець обирає депутата до Верховної Ради України прямо, без посередників, а й те, що його голос належить тому, за кого виборець голосує, а не іншому…

І, мабуть, перш ніж усім без винятку політичним силам пропонувати позачергові вибори до парламенту, варто було б спочатку усунути ту протиправну, антиконституційну недоречність у законі про вибори, яка дозволяє так цинічно спотворювати дійсне народне волевиявлення.

Якщо вже комусь хочеться знати справжнє волевиявлення виборців України і у відповідності з ним формувати владу, треба спочатку створити належні законодавчі умови для його виявлення, зокрема, передбачити невисокий прохідний бар’єр (наприклад, один відсоток) і скасувати будь-які перерозподільні механізми на користь переможців. А уже в парламенті нехай різні політичні сили домовляються про коаліції, як це робиться в інших країнах».

+ + +

Звичайно, перерозподілу депутатських мандатів не існує при мажоритарній виборчій системі, коли виборці голосують за конкретного депутата. Кандидат, який отримав більшість голосів (абсолютну або відносну), отримує депутатський мандат. А раз йдеться про пропорційну систему (голосування за партійні списки),  тут і з’являється проблема «прохідних бар’єрів» з перерозподілом мандатів. 

Чим менш демократична влада у країні, тим вищий вона встановлює прохідний бар’єр на виборах до парламенту (що на практиці коливається, як правило, від 3 до 7 відсотків).

При цьому висоту прохідного бар’єру встановлюють керуючись так званою політичною доцільністю – в розумінні її тією політичною силою, яка ухвалює черговий виборчий закон. Про принцип верховенства права чомусь усі разом «забувають», включаючи конституційних суддів.

З чого виходить політична доцільність встановлення «прохідного бар’єру»? Передусім, з математичного розрахунку. Справді, якщо парламент складається з 450 депутатів, то партія А, яка отримала на виборах, наприклад, 10,25% голосів, має право на 46,125 мандатів. З партійного списку А стануть депутатами 46 кандидатів, а частка 0,125 мандата залишається поза розподілом. 

Скільки таких часток буде у підсумку і чи складуть вони разом ціле число кількості мандатів, нарешті, кому віддати «залишкові» мандати – вирішити вказані питання без додаткового розподілу «залишкових» мандатів неможливо. Та не залишати ж без кількох депутатів конституційний склад парламенту!

Отже, математично доцільно запровадити механізм перерозподілу частини мандатів. А «під шумок» цієї об’єктивної доцільності суспільству нав’язується суто політична доцільність – виключити з додаткового розподілу мандатів тих партійних «легковаговиків», які отримали малу кількість голосів виборців. Вони, з точки зору «математичної справедливості», не можуть брати участь у додатковому розподілі «залишкових» мандатів на рівних підставах з тими, хто отримав на порядок більше голосів (наприклад, партія А= 40, 25%, а партія Б = 0, 25%). Чому? – Тому що за «аптекарською точністю» математичних розрахунків розподілу мандатів зникає практичний здоровий глузд. Не випадково ж люди придумали округлення дрібних чисел…

Але ж усі партії мають рівні виборчі права, і виключати когось із розподілу «залишкових» мандатів немає законних підстав! Щоб це зробити, треба у законі встановити такий порядок, аби «дрібні» політичні суб’єкти автоматично були виключені з участі у додатковому розподілі мандатів. Так з’являється «прохідний бар’єр», що стає непрохідним для «політичної дрібноти», відсікаючи її «законно» від участі у розподілі депутатських мандатів. Об’єктивна доцільність отримує правове закріплення, плавно перейшовши у доцільність політичну.

А далі за справу беруться політики при владі, розширюючи законодавчо межі політичної доцільності шляхом встановлення все більшого «прохідного бар’єра» для своїх політичних опонентів уже більшого калібру. Найкращим варіантом для них є такий виборчий закон, за яким вони будуть залишатися при владі постійно, а всі інші партії залишатимуться поза парламентом. Так з’являються п’яти- й семи відсоткові «прохідні бар’єри».

При цьому нам можуть пояснювати таку політичну доцільність тим, що для нормальної роботи парламенту доцільним є його фракційне структурування. А кожна політична фракція повинна мати у своєму складі не менш як 15 депутатів, яких не зможуть дати дрібні політичні партії. Тому необхідний високий бар’єр…

Усі подібні «аргументи» стосовно політичної доцільності від лукавого. Насправді тут спрацьовує єдина «політична доцільність» – усунути від влади політичних конкурентів. Як казав Маркс, інтерес практичний, а нема нічого більш практичного, ніж знищити свого ворога. Усяка політична доцільність врешті-решт зводиться до цього практичного інтересу…

4. Сваволя законодавця проти політичних прав громадянина?

Об’єктивна математична необхідність у додатковому розподілі частини «залишкових» депутатських мандатів за багато десятиліть закріпилася в якості цілком виправданого практичного правила для політичних систем, в яких вибори депутатів здійснюються за партійними списками. Законодавці вказане правило лише санкціонували в якості юридичної норми у виборчих законах.

У такому разі законодавець не створює закон, а лише відкриває його (Маркс) як дійсний закон, тобто звичне правило виборчих відносин, що є їх фактичним «природним» законом, в якому втілена об’єктивна математична необхідність. В іншому випадку сформульовані на вибір законодавця положення норми є проявом необґрунтованої законодавчої сваволі.

А що показує сучасна законодавча практика?

В енциклопедичному виданні читаємо таке: Виборчий поріг або прохідний бар'єр – це мінімальна частка первинного голосування, яку кандидат або політична партія повинні досягти для того, щоб отримати право на будь-яке представництво в законодавчому органі. Ця межа може працювати різними способами.

Наприклад, у системах пропорційного представництва за партійними списками виборчий бар'єр вимагає, щоб партія отримала певний мінімальний відсоток голосів (наприклад, 5%), як на національному рівні, так і в певному виборчому окрузі, щоб отримати будь-які місця в законодавчої влади. У багатомандатних виборчих округах, які використовують преференційне голосування, крім виборчого бар'єру, для того, щоб бути призначеним на місце, кандидату також необхідно досягти квоти, або на головному голосуванні, або після розподілу преференцій, які залежать від кількості членів у виборчому окрузі.

Ефект від виборчого бар'єру полягає в тому, щоб заборонити представництво малим партіям або примусити їх до коаліцій, при припущенні, що це робить виборчу систему стабільнішою, утримуючи сторонні партії. Проте, критики стверджують, що за відсутності системи преференційного голосування прихильники дрібних партій фактично позбавляються прав громадян і позбавляються права на представництво людиною, яку вони обирають.

Можуть бути визначені дві межі: поріг представництва – це мінімальна частка голосів, яка може дати партії місце (за найсприятливіших обставин для партії), тоді як поріг виключення – це максимальна частка голосів, яка може бути недостатньою для отримання місця (за найменш сприятливих обставин). Аренд Лейпхарт запропонував розрахувати неформальний поріг як середній з цих (Arendt Lijphart (1994), Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990. Oxford: Oxford University Press. pp. 25–56).

«Штучний інтелект» на запитання: які величини прохідного бар'єру (від найменшої до найбільшої) передбачає законодавство про вибори? видав таке:

У різних країнах можуть існувати різні правила та вимоги стосовно величини прохідного бар'єру на виборах. Проте, якщо мова йде про загальні тенденції, то прохідні бар'єри можна класифікувати від найменшого до найбільшого наступним чином:

Без бар'єру: Деякі системи виборів, зазвичай відносяться до системи пропорційного представництва, не мають прохідного бар'єру. Це означає, що будь-яка партія або кандидат може представляти свої інтереси без обмежень.

Малий бар'єр: У деяких країнах існують малий прохідний бар'єр, який може бути встановлений на низькому рівні, наприклад, від 1% до 5% виборчого голосу. Це дозволяє меншим партіям або кандидатам мати представництво у парламенті або інших органах влади.

Середній бар'єр: Деякі країни можуть мати середній прохідний бар'єр, який може становити від 5% до 10% виборчого голосу. Це може бути зроблено з метою обмеження кількості партій або кандидатів, які входять до парламенту чи інших органів.

Великий бар'єр: Деякі країни можуть мати великий прохідний бар'єр, який може бути близьким до 10% або навіть більше виборчого голосу. Це може значно ускладнити можливість меншим партіям або кандидатам отримати представництво у парламенті чи інших органах влади.  

Отже, навіть штучному інтелектові «зрозуміло», що законодавець через виборчий закон здійснює політичну волю можновладців, реалізуючи так власною сваволею «політичну доцільність» великих політичних гравців.

+ + +

Чи є країни з пропорційною виборчою системою без прохідного бар’єру? Такі країни існують, наприклад, Нідерланди та Ізраїль, в яких застосовується пропорційна система з відкритим списком і виборці голосують за окремих кандидатів. При цьому ніякого прохідного бар’єру не встановлено.

А чи можна обійтися без прохідних бар’єрів з голосуванням за партійні списки в цілому, а не за окремих кандидатів з них?

Розглянемо ситуацію на такому прикладі. Припустимо, у виборах до парламенту у кількісному складі 400 депутатів беруть участь 20 політичних партій, а із загальної кількості 25 млн. виборців проголосували усього 20,2 млн. виборців. При цьому 0,2 млн. бюлетенів виявилися недійсними. Таким чином, загальна кількість голосів за усі партійні списки разом складає 20,0 млн.

Скажімо, десять партій отримали кожна менше одного відсотка голосів, а сумарно – п’ять відсотків. Інші десять партій отримали кожна більше одного відсотка голосів, тобто сумарно – 95 відсотків. При цьому останні отримали не цілі відсотки, а з частками від 0,01 до 0,99 (напр.:15,05%; 17, 25%; 22,99% ).

Як розподілити 400 мандатів без залишку між усіма партіями? Адже усі вони отримали певну підтримку у виборців, тому мають рівне право на участь у розподілі депутатських мандатів. Цю ситуацію можна порівняти з придбанням у крамниці дефіцитного товару, коли кошти у покупців різні: хтось візьме десять одиниць дефіцитного товару, а комусь не дістанеться жодної. При цьому обмеження щодо кількості товару спеціально не встановлено.

Тому, для початку належить визначити, скільки відсотків «вартує» один мандат, і помножити цю «вартість» на отримані кожною партією відсотки. У нашому прикладі «вартість» одного мандата дорівнює 50 тис. голосів, або 0,25 відсотка (400 : 20.000.000= 50 тис., тобто 0,25%).

Наступним кроком усі 20 партій розподіляються на дві групи: на ті, що отримали менше 50 тис. голосів виборців і ті, що отримали більше цього числа. Наприклад, п’ять партій отримали кожна від 0,1% до 0,24%, а ще п’ять партій – від 0,25% до 0,99%. Відтак, перші п’ять партій виключаються з участі в розподілі мандатів об’єктивно, оскільки у них «не вистачає коштів» (голосів виборців) навіть на один мандат.

Таким чином, у розподілі мандатів візьмуть участь усього 15 партій із 20. При цьому законодавець не втрутився в розподіл мандатів, для нього немає потреби встановлювати «поріг виключення», тут спрацьовує «поріг представництва», тобто «мінімальна частка голосів, яка може дати партії місце».  

Серед 15 партій неважко розподілити 400 мандатів відповідно до отриманих кожною партією цілих відсотків. Скажімо, 10% дають 40 мандатів, тощо. Проте ці партії отримують, як правило, не ціле, а дрібне число відсотків голосів (з десятими й сотими частками); через це з’являються недорозподілені «залишкові» мандати. Крім того, ще частина відсотків, отриманих «найбіднішими» п’ятьма партіями, залишається нерозподіленою, вони стають «залишковими» і мають бути розподілені між іншими 15 партіями, які мають право хоча б на один мандат.

Як їх розподілити? – Очевидно, виходячи з «вартості» одного мандата. А саме, кожні 0,25% дають партії один мандат, 0,5% – два, 0,75% – три мандати. Наприклад, 10,75%, отримані партією, дадуть право на 40+3 мандати. А усі інші  відсотки понад це йдуть у загальний пропорційний розподіл як «залишкові». Наприклад, 10,83% дасть 40+3 мандати і пропорційну участь у розподілі 0,08% мандатів з іншими 14 партіями.

Отже, кожна з 15 партій отримає не менше одного мандата і таким чином буде представлена в парламенті. 

+ + + 

Таким чином, виявляється, що керуючись самою лише «математичною доцільністю», цілком можливо розподілити усі 400 мандатів між партіями, за які голосували сотні тисяч виборців, без штучного усунення більшості партій шляхом непрохідного бар’єру від участі в розподілі депутатських мандатів.

Через це виникає запитання: в чому політична доцільність штучного зменшення кількості парламентських партій?

Таку доцільність хтось вбачає в тому, що цим забезпечується можливість краще організувати роботу парламенту за рахунок його чіткої фракційної структури з кількох більш-менш впливових партій. Проте це сумнівна теза, оскільки залежно від конкретних умов більш ефективним парламент може бути, навпаки, за наявності більшої кількості фракцій. В історії українського парламентаризму бувало таке, коли через поділ парламенту на дві великі фракції його робота виявлялася повністю заблокованою, глава держави «розпускав» парламент, а депутати не могли сформувати навіть Центральну виборчу комісію для позачергових парламентських виборів.

Навпаки, наявність більшої кількості партійних фракцій у цьому випадку відкрила б можливість через тимчасові коаліційні угоди розблоковувати роботу парламентарів.

Проти вказаної егоїстичної «політичної доцільності» є значно більш вагомі аргументи.

По-перше, «непрохідними бар’єрами», якими усуваються багато партій від участі у розподілі депутатських мандатів, викривляється волевиявлення виборців, порушується принцип прямого виборчого права (див. вище уроки бухгалтерії народного волевиявлення).

По-друге, порушується така засада конституційного ладу як політична та ідеологічна багатоманітність, на якій має ґрунтуватися суспільне життя в Україні;

По-третє, цими порушеннями спотворюється політична система країни, попри конституційне закріпленння демократичного характеру держави - через звуження змісту й обсягу права громадян брати участь в управлінні державними справами.

При цьому узурпація влади окремими політичними силами тягне за собою ризик паралізації парламентської діяльності та деградації українського парламентаризму.   

Якщо усе це є «політично доцільним», то в усякому разі не для народу і не для розвитку національної державності.

А що стосується більш-менш чіткої фракційної структуризації парламенту з числа трьох-п’яти політичних партій, то це проблема не виборчого права, а проблема якості законів парламентського права, найперше, закону про Верховну Раду України, який за тридцять років незалежності дев’ять скликань ВРУ так і не спромоглися ухвалити, як і закон про закони і законодавчу діяльність (див.: Закон про закони), спотворивши водночас парламентський регламент, який "працює" під диктат "політичної доцільності".

Якість парламенту тільки посилиться, якщо в ньому будуть представлені усі ті політичні партії, які отримують сотні тисяч виборчих голосів. Чому? – Тому що в такому разі в парламенті буде представлений більш широкий спектр інтересів людей, а закони доведеться ухвалювати з урахуванням цих інтересів, отже робити їх більш адекватними, а не такими, що нав’язані інтересами купки "грошових мішків".

Країна потребує нового виборчого законодавства, в якому виборче право громадян відображається не як у кривих дзеркалах з точки зору «політичної доцільності» (якою так «замулені» погляди суддів КСУ), а як дійсно загальне, рівне і пряме конституційне право громадянина демократичної та правової держави.