У полоні нештучного "інтелекту" бюрократії
Проблеми нищення вітчизняної освіти та науки ми уже неодноразово торкалися в публікаціях сайта (див. у розділі «Юридична доктрина» рубрику «Наука і освіта», у розділі «Юридична практика» публікацію «Лабіринти зруйнованої освіти», в рубриці «Експертні висновки» матеріал «Про віковий ценз у законодавстві: «за» і «проти»). Та, як казав один недолугий політик, «процесс пошел», і вакханалія у сфері відповідальності Міністерства освіти і науки України (далі – МОН) тільки посилюється.
Приводом для цих заміток стала ситуація, що склалася навколо публікації матеріалів у різних наукових виданнях, що перетворилася уже на якийсь кошмар.
Скажімо, вчений або аспірант підготував наукову статтю, яку він бажає опублікувати. Але виявляється, що це не така проста справа, хоча українські наукові журнали з юридичних наук повідомляють нам, що вони «продовжують об’єднуватися, щоб забезпечувати безперервність нашої наукової діяльності». Виглядає як насмішка...
Таких журналів нарахувалося більше двох десятків, проте коли знайомишся з умовами опублікування статей, то бажання публікуватися поступово кудись зникає. Адже одні журнали вимагають статей виключно англійською мовою, при тому у всіх журналах потрібно вкластися у визначену кількість слів анотації та символів у визначеному форматі сторінок публікації, всі публікації слід наперед оплатити в розмірі від 600 грн. до 1100 грн. і більше. Якщо автор бажає отримати друкований примірник журналу, то за окрему плату не менш як 800 грн.
При цьому в усіх журналах, навіть іноземних, представлених в Україні, заборонено «цитування в тексті та внесення до бібліографічних списків тих джерел, які опубліковані російською мовою в будь-якій країні, а також джерел іншими мовами, якщо вони опубліковані на території росії та білорусі».
Не викликає сумніву, що всі перераховані вимоги двох десятків редакцій наукових журналів були як «під копірку» продиктовані з одного центру. Про якусь конкуренцію видавництв можна взагалі навіть не згадувати. Так само як не можна в Україні знайти науковий юридичний журнал, відмінний від усієї цієї компанії журналів, який би жив не за рахунок авторів публікацій, дотримувався принципів академічної свободи та відповідав вимогам Конституції України.
У зв’язку з цим виникають багато різних запитань, а найперше з них – про те, чи відповідає така ситуація з публікацією наукових праць проголошеному в ст.8 Конституції України принципу верховенства права, що, як записано в цій статті Основного Закону, не лише визнається, а й діє в Україні. І наступне: чи можна безпосередньо на основі цієї «норми прямої дії» звернутися до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та хто це мав би зробити?
Верховенство Права чи право «верховенства»?
Якщо право визначати лише як правила поведінки, встановлені законом, то верховенство такого права означає, по суті, верховенство закону. А проте, оскільки насправді існує ієрархія законів, на верху якої стоїть Основний закон держави, то правом, верховенство якого встановив законодавець, є положення Конституції, в статтях якої формулюються у вигляді конституційних положень норми права.
Таке трактування ст. 8 Конституції України випливає з буквального змісту її положень і, здавалося б, інакшого розуміння принципу верховенства права не повинно бути. Оскільки ж зміст законів визначає лише законодавець, то й зміст того права, принцип верховенства якого визнається та діє в Україні, залежить виключно від волі законодавця. Таким чином, сам законодавець, даючи закони суспільству (у нашому випадку парламент), виступає як суб’єктне правотворче «верховенство» в ієрархії влади, реалізуючи своє право (більш точно сказати – повноваження) творити закони, визначати їхній зміст і нав’язувати через них суспільству владну волю в якості державної волі.
Отже, принцип верховенства права фактично означає побудову правової системи і реалізацію державного управління на основі положень Конституції та у відповідності з нею, тобто згідно з волею законодавця (волею «верховенства»), вираженою в конституційних положеннях.
Разом з тим, верховенство такого права «верховенства» виявляється на практиці далеко не завжди цілковито певним та однозначним. Мало того, що законодавець неспроможний врахувати усі нюанси суспільних відносин у різних умовах, він нездатний абсолютно точно сформулювати ті правила, які прагне встановити. Тому формулювання конституційних положень завжди містять ті або інші прогалини, суперечності тощо.
Через вказані прогалини й суперечності суспільні відносини в тій або іншій частині чи аспекті виявляються неврегульованими правом. У такому разі ні про яке верховенство права в цих «правових прогалинах» не може бути мови. Де немає права, там немає і його верховенства. Та, як кажуть, святе місце порожнім не залишається. За існуючих «правових прогалин» у справу втручаються ще й «верховенства» нижчого рівня – структури публічної влади від центрального уряду до місцевих чиновників і судової «гілки» влади.
Реалізуючи надані їм законом повноваження, а часто виходячи за межі останніх, вони «коригують» встановлене законодавцем право, вкладаючи в нього свою власну волю, яка, з урахуванням їх особливих приватних інтересів, може суттєво спотворити зміст законного права. Так у визнанні, а головне, в дії принципу верховенства права виникають, м’яко кажучи, «збої», які тут же відчувають на собі суб’єкти права, сприймаючи їх на своїй «шкурі» як дію не того Права, яке є справедливим та яке повинно мати верховенство над ними, а як право владного "верховенства".
Верховенство права людини, а не абстрактного «права».
А втім, як би хто не трактував принцип «верховенства права», як би хто не уявляв собі те право, про верховенство якого йдеться у статті 8 Конституції, є така основоположна конституційна норма, яку не можна розуміти неоднозначно. Це положення ст.3 Конституції України, згідно з яким «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».
У такому разі, навіть за наявності «правових прогалин» у законодавстві України, усі згадані вище «верховенства» (у вигляді структур державної влади, від центрального уряду до місцевих чиновників, а також суддів) зобов’язані – як органи й службовці держави, її представники по відношенню до кожної людини як суб’єкта прав і свобод – утверджувати та забезпечувати ці права людини, тобто виконувати головний обов’язок держави. Адже хто ще здатний виконувати обов’язки держави, як не її органи, посадовці та службовці?
Верховенство саме даного права – права людини, яку визнано найвищою соціальною цінністю в Україні на рівні Основного закону держави, очевидно й належить зводити в принцип, про який сказано в статті 8 Конституції України. Тут не може існувати якихось «правових прогалин». Адже навіть попри те, що конституційні права людини не є вичерпними згідно ч.1 ст.22 Конституції, як би вони не були якісно чи не досить якісно сформульовані, як би адекватно не визначалися інші права людини виключно законом (ст.92 Конституіції), – у будь-якому разі закладений в них зміст є визначальним для держави в особі її органів і службовців. Це той імператив, той принцип, відхід від якого є порушенням права людини як такого, незалежно від його змісту.
Отже, коли якийсь державний орган чи посадовець своє «верховенство» ставить над правом людини, він тим самим порушує принцип верховенства права, визнаний у статті 8 Конституції України. У такому разі держава в особі інших її компетентних органів, особливо правоохоронних органів, зобов’язана відповісти перед людиною за свою діяльність і виконати свій головний обов’язок щодо утвердження і забезпечення порушеного нею права людини. В іншому випадку уже сама держава стає порушником принципу верховенства права.
Про «свободу наукової творчості» та інше
Повертаючись до нашої теми щодо публікації наукових праць, спробуємо у контексті принципу верховенства права з’ясувати, про яке саме право людини в даному випадку йдеться. Цієї ситуації певним чином стосується стаття 54 Конституції України, окрім якої про наукову і творчу діяльність більше немає згадки в жодній іншій її статті. Цією статтею громадянам гарантовано свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків зі світовим співтовариством.
Положення про свободу наукової творчості в цій статті доповнюються положеннями про захист інтелектуальної власності, авторських прав і матеріальних інтересів, як одну з гарантій свободи творчості. Зрозуміло, що цей захист покладається на державу, яка повинна здійснювати відповідну політику в даній сфері відносин.
Більше в Конституції України про наукову сферу не сказано нічого, тому звернемося до «профільного» закону про наукову і науково-технічну діяльність.
У ст.45 згаданого закону в якості основних цілей державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності визначені, зокрема:
3) примноження національного багатства на основі використання наукових та науково-технічних досягнень;
4) створення умов для досягнення високого рівня життя кожного громадянина, його фізичного, духовного та інтелектуального розвитку шляхом використання сучасних досягнень науки і техніки;
5) зміцнення національної безпеки на основі використання наукових та науково-технічних досягнень;
6) створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності;
7) забезпечення вільного розвитку наукової та науково-технічної творчості;
8) сприяння розвитку наукової і науково-технічної діяльності у підприємницькому секторі;
9) інтеграція вітчизняного сектору наукових досліджень і науково-технічних (експериментальних) розробок у світовий науковий та Європейський дослідницький простір.
Для цього держава забезпечує:
1) соціально-економічні, організаційні, правові умови для формування та ефективного використання наукового та науково-технічного потенціалу, включаючи державну підтримку суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності;
2) створення сучасної наукової інфраструктури і системи інформаційного забезпечення наукової і науково-технічної діяльності, інтеграцію освіти, науки і виробництва;
3) підготовку кадрів у сфері наукової і науково-технічної діяльності закладами вищої освіти, закладами післядипломної освіти, науковими установами, а також спеціалізованими загальноосвітніми навчальними закладами, які взаємодіють між собою та з науковими установами;
4) підвищення престижності наукової і науково-технічної діяльності, підтримку та заохочення молодих вчених;
5) фінансування та матеріальне забезпечення фундаментальних та прикладних досліджень;
8) створення ринку наукової і науково-технічної продукції та впровадження досягнень науки і техніки в усі сфери суспільного життя;
9) правову охорону інтелектуальної власності та створення умов для її ефективного використання.
+ + +
Наступна стаття 46 цього ж закону в якості основних принципів державного управління та регулювання у сфері наукової діяльності встановлює, зокрема, «визнання свободи наукової творчості» та «свободу поширення відкритої науково-технічної інформації». А у статті 48 записано: «фінансове забезпечення наукової і науково-технічної діяльності в Україні здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, коштів установ, організацій та підприємств, вітчизняних та іноземних замовників робіт, грантів, інших джерел, не заборонених законом. Одним із основних інструментів реалізації державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності є бюджетне фінансування». Базове фінансування основної діяльності державних наукових установ, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету, наукових досліджень університетів, академій, інститутів здійснюється в тому числі «для підготовки наукових кадрів».
Крім того, статтею 64 даного закону передбачено у разі порушення права інтелектуальної власності здійснення його захисту «в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством». Щодо майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету, то передача цих прав та виплата винагороди творцям за використання зазначених об’єктів здійснюються у встановленому законом «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» порядку щодо передачі прав на технології, створені за бюджетні кошти, та виплати винагороди авторам технологій та (або) їх складових.
Отже, на рівні Конституції та законів України встановлено обов’язок держави здійснювати таку державну політику та бюджетне фінансування, які забезпечують і гарантують свободу наукової творчості, створюючи умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності.
А тепер поставимо таке питання: як з усім цим узгоджуються ті умови, які диктують авторам наукових публікацій редакції згаданих юридичних наукових журналів і про які сказано було на початку цієї публікації? Як узгоджується уся ця практика з правом інтелектуальної власності і його гарантуванням державою?
Не буду згадувати про свободу наукової творчості в Україні радянського періоду, коли й десятої долі тих «технічних», а тим більше фінансових вимог не існувало взагалі, коли студент, аспірант, вчений міг безперешкодно публікувати свої наукові статті в фахових журналах та ще й отримувати за них гонорар. Усе зводилося до обмежень у науковому та ідеологічному планах, а також щодо обсягу матеріалу. Такою ж була й практика у перше десятиліття з проголошення незалежності. Пам’ятаю, ще наприкінці 90-х років за наукову статтю у фаховому журналі Міністерства юстиції України мені нараховували приблизно 180 грн.
З того часу відбулися радикальні зміни. Спочатку припинили за наукові статті виплачувати авторам гонорар, а далі взагалі стали вимагати уже з авторів сплачувати за публікацію статті, причому з кожним роком збільшуючи розмір плати у рази, ще й при тому до безглуздя ускладнюючи вимоги щодо оформлення змісту наукових статей. Тепер з нормативного обсягу, скажімо до 12 сторінок, як мінімум 3-4 сторінки автор змушений заповнювати формальним непотрібом, який нічого до змісту наукової статті не додає, а лише забирає у неї корисне поле.
Якщо це називається «свободою наукової творчості», то з подібною «свободою» ніякого права не потрібно. Що йому тут робити?
Зокрема, вимагається обов’язковий переклад українського тексту анотації статті англійською мовою, причому у точно визначеному обсязі. Як автор, я не розумію, чому за кошти, отримані від авторів, редакція не наймає професійного перекладача, який здійснює переклад? Як автор, я не розумію: якщо когось, хто не володіє українською мовою, заінтересує моя стаття, то чому свій інтерес він повинен задовольняти за мій рахунок? Очевидно, за професійний переклад моєї статті більш справедливо було б отримати плату саме з цього читача, для якого переклад здійснений, сплативши кошти не лише перекладачеві, а й авторові статті.
Нарешті, виникає головне питання: а де тут держава з її гарантією свободи наукової творчості, де основні принципи державного управління та регулювання у сфері наукової діяльності, зокрема, «визнання свободи наукової творчості» та «свобода поширення відкритої науково-технічної інформації»?
Схоже, сталося так, що держава в особі законодавця самоусунулася від правового регулювання наукової діяльності на основі принципу верховенства права, наукова спільнота покірно змирилася з цим, а міністерська бюрократія з її «нештучним інтелектом» на правах свого "верховенства" стала «заробляти» на тих, хто присвятив себе не найлегшій справі здобування нового знання. Принаймні, справі не легшій за «працю» бюрократа науково-освітнього міністерства, який вигадує щодня чергові дурниці, аби це здобування нового знання ускладнити до краю або ж зупинити взагалі.
Припинити цю антидержавну «працю» може і повинен найбільш заінтересований у цьому суб’єкт, та сама наукова спільнота, яка все ще мовчить і покірно терпить її експлуатацію, потрапивши у полон до знахабнілої від безкарності бюрократії.