Що не так з позовною давністю?

Чинний Цивільний кодекс України (ЦК) його автори називали скромно «другою Конституцією». Та попри такий гучний правовий статус, вітчизняні законодавці поводилися з цією «конституцією» досить безцеремонно, змінюючи положення ЦК України за першої-ліпшої нагоди.

Якби йшлося про інший кодекс, (Податковий, Митний тощо), це б ще якось можна було зрозуміти, хоч і щодо них не зайве поважати назву «кодекс». Адже досі здавалося, що сфера цивільно-правових відносин є більш-менш сталою, дещо в ній існує в незмінному стані ще з давніх часів римського права та часів Кодексу Наполеона. 

Проте, коли дізнаєшся, що за двадцять років існування ЦК вносилися зміни до нього 188 разів (!), тобто в середньому майже щомісячно, то виникає сумнів: а чи це справді кодекс, чи альбом для ескізів «нормохудожника»?

Уже на що б здавалося сталим є інститут позовної давності, тобто того терміну, впродовж якого держава захищає цивільне право особи. Порушили це право, і особа має право розраховувати на його судовий захист впродовж трьох років (у звичайних випадках це загальний термін позовної давності), з моменту, коли їй стало відомо про таке порушення її права.   

Проте зараз у нашій країні надзвичайні обставини, нормальне життя порушене, а тому законодавець вирішив відповідно змінити ЦК також і в цій частині.  

Відтак, ще у минулому році законом №3450-ІХ від 08.11.2023 р. розділ ЦК «Перехідні положення» доповнено п.19, згідно з яким у період дії воєнного стану, затвердженого законом №2102-ІХ від 24.02.2024 р., «перебіг позовної давності, визначений ЦК, зупиняється на строк дії такого стану».

У зв’язку з цим виникає ряд юридичних питань, які додають головного болю практикам-юристам та учасникам цивільних правовідносин.

+ + +

Спочатку звернемося до чинного законодавства стосовно інституту позовної давності.  Найперше, подивимося на визначення поняття позовної давності в ст. 256 ЦК: «Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу».

Відзначимо, що таке визначення є юридично не зовсім коректним. Особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права у будь-який час, однак суд захищає порушене право лише впродовж строку позовної давності. Якщо суд при розгляді справи встановить, що цей строк пропущений позивачем без поважних причин, він відмовляє в позові з цієї підстави; а у разі пропуску строку з поважних причин суд може поновити перебіг цього строку.  

Такий висновок випливає зі змісту частини 2 ст. 267 ЦК, в якій однозначно сказано, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. При цьому позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Загальна позовна давність (три роки) відповідно до ст. 259 ЦК може бути за домовленістю сторін збільшена договором у письмовій формі, але не може бути скорочена. 

Крім того, ст.258 ЦК встановлює спеціальну (скорочену або збільшену) позовну давність для окремих видів вимог. Так, для вимог про стягнення штрафу, неустойки або пені встановлена позовна давність в один рік.

Оскільки строк позовної давності є фіксованим, важливо точно визначити початок перебігу позовної давності. Це питання регулює ст. 261 ЦК, згідно з якою перебіг позовної давності, за загальним правилом, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила.

За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Наступне. Ст.263 ЦК регулює питання зупинення перебігу позовної давності.

Згідно з цією статтею перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

У разі виникнення однієї із вказаних обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Крім зупинення перебігу позовної давності ЦК (ст.264) регулює переривання перебігу позовної давності. Перебіг давності перериває дія особи, що свідчить про визнання нею боргу або іншого обов’язку. Позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. При цьому час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

ЦК врегульовує у ст.265 також перебіг позовної давності у разі залишення судом позову без розгляду. Залишення судом позову без розгляду у цивільному провадженні не зупиняє перебігу позовної давності, а у кримінальній справі час від дня пред’явлення позову до набрання законної сили судовим рішенням, яким позов залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. При цьому якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців.

Якщо сплила позовна давність до основної вимоги, то згідно ст. 266 ЦК вважається, що вона сплила також і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Нарешті, ст. 268 ЦК вказує вимоги, на які позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Такою є нормативна основа інституту позовної давності, виходячи з якої слід трактувати те доповнення (п.19), згідно з яким у період дії воєнного стану перебіг позовної давності зупиняється на строк дії такого стану».

+ + +

Здавалось би, загалом зрозумілі положення ЦК щодо інституту позовної давності, які вироблені багатовіковою юридичною практикою, законодавець може одним своїм рішенням перетворити у щось незрозуміле. І тоді «законослухняні» судді уже своїми рішеннями просто анулюють будь-який захист прав боржника, а принцип рівності всіх суб’єктів права перед законом викинуть на смітник, звичайно ж, в інтересах сильнішого. 

Читаємо рішення в апеляційній справі, в якій місцевий суд стягнув на користь одного Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) з громадян заборгованість за житлово-комунальні послуги ще за 2017 рік, звернувшись за позовом у 2021 році, тобто через чотири роки. Апеляційний суд визнав це рішення законним, вказавши таке:    

"Щодо посилань апелянта на пропуск позивачем строків позовної давності для звернення до суду з даним позовом, слід зазначити наступне.

Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ст. 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Разом з тим, пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19», прийнятої відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», на усій території України встановлений карантин з 12 березня 2020 року, який, у свою чергу, постановами Кабінету Міністрів України був неодноразово продовжений ( від 25 березня 2020 року № 338, від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 26 серпня 2020 року № 760, від 13 жовтня 2020 року № 956, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 23 лютого 2022 № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 № 928 був неодноразово продовжений.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року №1423 вносились зміни до постанов Кабінету Міністрів України до від 25 березня 2020 року № 338 та від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», якими продовжено термін дії карантину та обмежувальних протиепідемічних заходів в Україні для запобігання розповсюдженню СOVID-19 до 30 червня 2023 року.

Отже, починаючи з 12.03.2020 строк позовної давності продовжений на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19). Тобто, виходячи з вищенаведених положень закону, пропущеною може бути позовна давність лише за вимогами, що виникли до 12.03.2017.

Натомість, строк позовної давності за всіма вимогами, що виникли після 12.03.2017, та на які поширюється загальна позовна давність у три роки, вважаються продовженим на підставі п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19).

Таким чином, оскільки з 12.03.2017 строк позовної давності продовжений, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що борг у період червня 2017 року по 01.08.2021 нарахований в межах строків позовної давності, а відповідно подана відповідачем заява про застосування судом наслідків спливу строку позовної давності задоволенню не підлягає. При цьому, оскільки апеляційна скарга не містить доводів незаконності рішення суду в частині застосування положень ч. 1 ст. 625 ЦК України, тому колегія суддів не вбачає підстав для перегляду рішення суду в частині стягнення з відповідачів інфляційних втрат та 3% річних".

Отже, якесь ТОВ може спокійно вичікувати, коли громадяни заборгують за комунальні послуги років за 5-6, а потім отримати через суд крім боргу ще й «інфляційний навар» і до нього 3% річних від усієї накопиченої суми боргу. Чи не підказує цивілістам така ситуація, що ми маємо справу з отриманням через суд неправомірної вигоди? 

А організаціям із захисту прав споживачів комунальних послуг нічого не підказує така не зовсім чесна поведінка комунальщиків? Зрештою, хто заважає ТОВ звернутися до суду за стягненням боргу, скажімо, за три місяці, а не чекати його накопичення за кілька років? – Ніхто, крім власного небажання керівників ТОВ, проте законодавець поспішає на допомогу не громадянинові, а безвідповідальному та недобросовісному підприємцю. 

То ж з’ясуємо, як волюнтаризм законодавця «працює» проти права людини і національного права взагалі.

+ + +

Позиція судів у даній ситуації виглядає, на перший погляд, бездоганною. Адже вони застосовують закон таким, яким він є. Та то тільки на перший погляд. Насправді, застосування закону судами, включно з Верховним судом, виявляється не таким уже й бездоганним, оскільки застосовується закон бюрократично, а не з огляду на чинну Конституцію України та принципи конституційної законності й верховенства права.

Справді, що не так з ЦК як «другою конституцією»? – Відповідаємо: те саме, що не так і з Конституцією №1. Свавілля законодавця не знає меж, а тому вчиняє з цими актами все, що йому заманеться.

Звернемо увагу на таке. Викладені вище статті ЦК щодо позовної давності виявилися не діючими через те, що у ЦК внесли деякі зміни. Проте як лукаво! – Доповнивши його «Перехідні положення» хитрою формулою п.12: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». {Розділ доповнено пунктом 12 згідно із Законом №540-ІХ від 30.03.2020}.

Ось так, однією фразою законодавець заблокував законодавчу дію інституту позовної давності, зробивши вигляд, що насправді цей інститут ще працює в звичному режимі.

А що ж вийшло на практиці? - Те, що зараз строк позовної давності встановлює не законодавець, а уряд своїми постановами. Досить йому сказати: «карантин» – і про позовну давність можна забути на визначений або невизначений термін. А далі суд у своїх рішеннях констатує, що карантин «був неодноразово продовжений». І все нібито відповідно до ЦК. Адже формально встановив таке правило сам законодавець…

Але справа в тому, що таким чином у ЦК внесено суперечливі положення. Адже «перехідні положення» будь-якого закону виключають дію положень його основного змісту. Що таке «перехідні положення»? – Це ті винятки з правила, встановленого даним законом, які діють певний період часу замість положень самого закону, доки не будуть створені умови для дії норм самого закону. Вони не є предметом даного закону, а є предметом іншого акта, хоч і записані в форматі закону.

Про це мені доводилося не раз писати у наукових публікаціях ще років 15 тому назад. Так, у «Перехідних положеннях» Конституції 1996 року було передбачено (п.6), що «до створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України». А в ст. 150 КУ офіційне тлумачення законів України було віднесене до повноважень КСУ, при тому що чинність Конституції розпочалася з дня її прийняття. Та як тільки настала вказана умова, тобто почав діяти КСУ, дія перехідного положення припинилася.    

Аналогічно можна сказати про п. 4 та п.6 «Перехідних положень» ЦК: «4. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. 6. Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом».

Як бачимо, тук немає жодних відсилочних положень, а лише вказано на такі існуючі правовідносини, до яких застосовуються правила нового ЦК.

А що мають на увазі п.12 та п.19 «Перехідних положень», додані у 2020 та 2024 роках, тобто через 16 та через 20 років дії Кодексу? До чого тут "перехід"? Вони лише відсилають до підзаконних актів Кабміну, фактично делегуючи йому функцію законодавчого регулювання строку позовної давності. КМУ не може змінити положення ЦК, однак своїми постановами він блокує дію норми про загальний трирічний строк позовної давності. По суті, законодавче повноваження парламент передав урядові, схоже, навіть не здогадуючись про це. 

А суди так само не звернули увагу на очевидне порушення чинної Конституції України.

У чому тут неконституційність п.п.12 та 19 «Перехідних положень» ЦК?

По-перше, порушена стаття 6 Конституції, згідно з якою державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; а органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах та відповідно до законів України. Відтак, фактично законодавче регулювання позовної давності здійснюють і парламент, і уряд, а суди підтримують такий стан. Де тут поділ влади?

По-друге, порушено п.22 статті 92 Конституції, згідно з яким виключно законом визначаються засади цивільно-правової відповідальності. Оскільки строк позовної давності, точніше, обмеження цивільно-правової відповідальності чітко визначеним строком, є однією з таких засад, законодавче допущення регулювання цього строку підзаконним актом уряду не відповідає даній статті Конституції.

По-третє, порушено ч.2 статті 19 Конституції, згідно з якою законодавець зобов’язаний діяти лише в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Фактичне делегування урядові повноваження визначати тривалість позовної давності (навіть якщо про це прямо не вказано в законі) порушує ті межі й той спосіб, в яких та яким зобов'язаний діяти законодавець.

По-четверте, порушена ч.2 статті 8 Конституції, згідно з якою закони повинні відповідати Конституції України.

Варто додати, що згідно з п.4 «Перехідних положень» Конституції 1996 р. допускалося підзаконне регулювання економічних відносин, що є виключним предметом закону, указами глави держави, схваленими урядом і скріпленими підписом прем’єр-міністра. Але, це було: 1) з одночасним поданням відповідного законопроекту до парламенту, і 2) лише на три роки після прийняття Конституції. А тут ми маємо у завуальованому вигляді перенесення законодавчого повноваження на урядовий рівень.

Багато хто сьогодні навіть не здогадується, що проблема перехідних положень закону виникла через рік після прийняття Конституції 1996 року. До цього кожний закон вводився в дію постановою парламенту про прийняття закону. В ній визначалися усі «прикінцеві» та «перехідні» положення щодо прийнятого закону; таким чином це був самостійний акт парламенту зі своїм предметом. А оскільки в них давали відповідні доручення урядові у зв’язку з прийнятим законом, а урядовці разом з президентами вважали виконання якихось «постанов» парламенту приниженням їхньої гідності, то було прийнято рішення (з посиланням на ст.19 Конституції), зміст постанов вписувати в текст самого закону. Так і з’явилися в кожному законі «прикінцеві та перехідні» положення. А від цього виникла хибна думка, що перехідні положення так само є предметом того закону, в якому їх записано.  

А така ілюзія веде до того, що в ЦК існують одночасно положення розділу «Позовна давність» і такі, що суперечать їм, «перехідні положення». Тобто, закон сам у собі містить суперечливі положення.

Що в такому разі повинні робити суди? Очевидно, керуватися статтею 8 Конституції про конституційні норми як норми прямої дії. Отже, в даному випадку вони зобов’язані застосовувати положення ЦК про позовну давність, встановлені у його відповідному розділі, а не застосовувати ті перехідні положення до ЦК, якими його норми заперечуються, та ще й при тому в неконституційний спосіб.

Треба сказати, що попередньому Цивільному кодексу України, який діяв до 2004 року, повезло більше. В часи уже забутої «радянщини» позовна давність для громадян становила три роки, для організацій один рік, а для стягнення санкцій і того менше – усього півроку. Чому? Тодішній законодавець так стимулював господарюючих суб’єктів до державної та правової дисципліни, змушуючи їх своєчасно вирішувати правові конфлікти при виконанні зобов’язань. А зараз законодавець стимулює правовий нігілізм і підтримує безлад в усьому. 

Що з цим робити – питання для окремої теми. А також є питання до вчених-цивілістів, які чомусь не помічають паплюження їхньої "другої конституції", чи, можливо, й самі прикладають до цього руку...

А нам залишається даною публікацією вітати колег-юристів судової сфери України з професійним святом – Днем працівників суду.