ОБЕРЕЖНО: «ЮРИДИЧНИЙ ЧОРНОБИЛЬ»!

Коли на сайті Верховної Ради України з’явився законопроект № 6013 від 09.09.2021 року «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період», мені згадалося, що статтю з такою назвою («Обережно: юридичний Чорнобиль!») я писав понад двадцять років (!) тому ще у складі Верховної Ради України ІІІ скликання, як кандидат юридичних наук і заступник Голови Тимчасової спеціальної комісії по підготовці до розгляду Верховною Радою України проекту нової редакції Цивільного кодексу України та проекту Господарського (комерційного) кодексу України.

Зіставивши той давно забутий матеріал із пояснювальною запискою до законопроекту № 6013, неможливо не помітити, що за ініціативою «нових реформаторів» стирчать «старі професорські вуха» двадцятирічної давнини і що згаданий давній матеріал став знову винятково актуальним.

Тому спершу наведу текст згаданої мною статті.

“Цивільний кодекс України виходить на фінішну пряму!” – такий підзаголовок має стаття професора А. Довгерта в газеті “Юридическая практика” за 29.06.2000 р. “Еще немного, еще чуть-чуть…” Що буде потім, після прийняття Цивільного кодексу парламентом, – про це автор висловлюється лише загальним чином. Прийняття нового Цивільного кодексу в тому основному вигляді, що визначений другим читанням, принесе, за словами А. Довгерта, “багато дивідендів”. У політичному плані – це виконання зобов`язань України перед Радою Європи та Євросоюзом. В економічному – це поява міцного стабілізатора суспільства і економіки, інструмента подальшого роздержавлення економіки та втілення в майнові відносини підприємництва “загальних принципів і цінностей громадянського суспільства”. Нарешті, в правовому аспекті – новий Цивільний кодекс справить благотворний вплив на усі елементи правової системи України (законодавство, інститути правозастосування, правова інфраструктура, механізми інтеграції правової системи України з правовими системами держав СНД і Європи).

Насмілюсь стверджувати, що автор статті або безнадійний оптиміст, або, вибачте на слові, свідомо дурить публіку. Якщо за виконання зобов`язань щодо Цивільного кодексу перед РЄ дехто в Європі, можливо, із ввічливості, поаплодує Україні, то в Україні поява чергового радикального “стабілізатора суспільства і економіки” буде у кращому для його авторів випадку проігнорована (як, наприклад, у Росії), а в гіршому – сприйнята як “юридичний Чорнобиль”, найперше у сферах економіки і права. Це не перебільшення, якщо врахувати той “революційний розмах”, з яким автори проекту Цивільного кодексу пропонують зруйнувати “до основанья…” не лише існуюче законодавство, але й реальну економіку. Що домінує в цьому прагненні: відверте неуцтво чи прихований інтерес недоброзичливців України – про це можна лише здогадуватися. Але об`єктивно наявність того й другого у згаданому прагненні досить очевидна, щоб її не помічати.

Що ж нам пропонують вітчизняні цивілісти в якості “інструмента подальшого роздержавлення економіки та запровадження у підприємництво загальних принципів і цінностей “? Якщо коротко, наступне.

а) Визнання виключно приватної власності. Суспільна власність у будь-яких формах (державна, комунальна, релігійних організацій тощо) повинна бути скасована як така і перетворена у приватну. А.Довгерт чітко вказує: “правом приватної власності кваліфікується не лише право власності фізичних осіб, але й право власності юридичних осіб”. Якщо додати при цьому, що “держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади визначаються ЦК юридичними особами публічного права, то приватною виявиться навіть власність на майно, що забезпечує діяльність посольств України за кордоном або, наприклад, органів правосуддя чи Збройних Сил в Україні.

Звідси “логічно” робиться висновок, що інститут власності має вважатися інститутом приватного права і регулюватися виключно Цивільним кодексом, а не якимось окремим законом про власність. Схоже, цивілістам в Україні навіть не спадає на думку, що визначення власності як приватної є визначенням особливого виду власності, що необхідно передбачає існування іншого виду власності, відмінного від приватної, а саме – суспільної власності в різних її формах (до речі, і приватна власність виявляє себе в різних формах: індивідуальної, спільної тощо). Якби це було не так, то видове визначення власності як приватної просто втратило б логічний сенс: “приватне” взагалі має сенс лише у відношенні до “суспільного”, про існування якого в будь-якому суспільстві відомо навіть школярам.

Втім, якщо доморослим цивілістам “не по зубах” ази діалектичної логіки, то, принаймні, ігнорувати Конституцію України при підготовці проекту Цивільного кодексу їм ніхто не дозволяв. Зокрема, варто нагадати, що в Конституції крім права приватної власності передбачено також існування права власності Українського народу (ч.1 ст.13 Конституції), права державної та комунальної власності (ч.3 ст.41), права власності на землю не лише громадян і юридичних осіб, але й держави (ч.2 ст.14). Останнє, до речі, однозначно розрізняє державу та будь-яких юридичних осіб, всупереч теоретичним конструкціям цивілістів. Можливо, А.Довгерт, як апологет приватного права, визначаючи приватну власність, не мав на увазі так званих “юридичних осіб публічного права”?

Якщо так, то слід визнати необхідність існування крім права приватної власності також права публічної власності (державної, комунальної тощо). Однак тоді інститут власності не можна буде врегулювати виключно Цивільним кодексом (на що претендують цивілісти), і цілком виправдано зараз в Україні діє окремий закон про власність (який, звичайно, потребує удосконалення, але це інша тема).

З точки зору юридичної техніки не виключено і таке вирішення проблеми правового регулювання власності, коли в Цивільному кодексі можуть міститися загальні положення щодо власності (включаючи державну, як це було в чинному Цивільному кодексі до прийняття окремого закону про власність), але з одночасним застереженням про регулювання земельної власності, державної та комунальної власності у спеціальному законодавстві: господарському, земельному, тощо. Сумнівно, однак, щоб теоретики цивільного права власними силами вирішили таке завдання. Якщо професор А.Довгерт вважає “науковою” позицію про те, що спеціальний інститут речевого права – володіння – слід розглядати не як право, а як факт, що захищається правом, то тут уже й його формальна логіка не витримує критики. Інститут права не може бути не-правом, бути чимось, що виходить за межі права.

б) Заперечення підприємства як суб`єкта господарювання. Автори проекту ЦК вважають, що підприємство – це не суб`єкт економічних відносин, що має статус юридичної особи, не організаційно-правова форма господарювання, а лише об`єкт, сукупність майна (те, що в чинному законодавстві визначено як “цілісний майновий комплекс підприємства”).

На думку цивілістів, усі підприємства в Україні (найперше, державні, комунальні, орендні) після введення в дію нового Цивільного кодексу мають бути впродовж кількох років перетворені на товариства. Для українських цивілістів неприйнятною є сама форма “підприємство”, проект ЦК визнає лише дві організаційно-правові форми юридичних осіб: товариства та установи. Чому? – Думаю, що переконливої відповіді на це питання немає й у самих цивілістів. Просто їм так заманулося… Байдуже, що підприємства існують у десятках розвинених країн світу, в тому числі країнах ЄС. Не має також значення, що ті ж кооперативи є одним із різновидів підприємств, як і більшість господарських товариств. Але ці теоретичні “тонкощі” не цікавлять авторів проекту ЦК, як не цікавить їх відповідь на запитання: чим відрізняються поняття “суб`єкт господарювання” і “юридична особа” ?

Між тим це не зайве запитання, адже на практиці існують тисячі суб`єктів господарювання, що не є юридичними особами, і десятки тисяч юридичних осіб, що не є господарюючими суб`єктами. Принциповим є розуміння того, що суб`єкт господарювання – явище економічне, а юридична особа – явище зовсім іншої сфери, а саме, сфери права.

З практичної точки зору юридична особа – це специфічний правовий спосіб персоніфікації суб`єкта у певних сферах відносин – майнових, процесуальних тощо, незалежно від соціальної природи цього суб`єкта. Проте ця юридична конструкція навряд чи була предметом глибоких роздумів авторів проекту ЦК. Спочатку вони визначили юридичну особу як організацію, що може мати право власності, інші майнові та особисті немайнові права, а також нести обов`язки, бути позивачем та відповідачем у суді. На друге читання ними було запропоновано “уточнене” визначення поняття юридичної особи (ст. 63 проекту). Тепер юридичною особою визнається уже не організація, а “об`єднання осіб та/або майна у відокремлену організацію, яка наділяється правоздатністю…”

Як можна об`єднати в організацію майно, наділивши це “організоване майно” правоздатністю – залишається таємницею цивілістів. Нам зрозуміло одне: у авторів проекту ЦК немає чіткого уявлення про один з основоположних інститутів цивільного права, яким є юридична особа. Що вже казати про розуміння ними відмінностей між юридичним опосередкуванням простого товарного обміну у сфері споживання та кругообігу капіталу у сфері виробництва, що зумовлюють існування поряд із цивільними також торговельних або комерційних кодексів у багатьох країнах світу ?

Нав`язуючи свою утопічну модель економіки, автори проекту ЦК і в даному випадку абстрагувалися від існуючого законодавства, в якому є десятки законів, що містять ті чи інші положення про підприємства, включаючи питання їх соціального розвитку тощо. Більше того, в черговий раз ігнорується Конституція України, в якій також згадуються державні підприємства. Постає закономірне питання: кодифікацію економічного законодавства якої країни здійснюють цивілісти, пропонуючи такий проект Цивільного кодексу ?…

в) Ліквідацію організаційно-правових форм господарювання, що не є господарськими товариствами або кооперативами. При цьому передбачається ліквідувати впродовж двох-п`яти років не лише державні та комунальні підприємства, але й усі закриті акціонерні товариства (яких станом на 1 січня 2000 року в Україні зареєстровано понад 22 тисячі). Для чого ? – Щоб створити ринок цінних паперів. Цивілістів не цікавить, наскільки ефективною є та чи інша форма господарювання в конкретних умовах, вони прагнуть нав`язати через Цивільний кодекс вимудрувану ними утопічну модель економіки замість конкретної кодифікації існуючого економічного законодавства.

Неважко уявити, якої шкоди може завдати реалізація цих “революційних” планів цивілістів, якщо врахувати, що лише близько 30% від загальної кількості (з понад 775 тисяч зареєстрованих в Україні суб`єктів господарювання) складають господарські товариства і кооперативи. Та й то, левова частка господарських товариств – це товариства з обмеженою відповідальністю (майже 200 тис. товариств), яких теж чекають додаткові неприємності. Зокрема, в проекті ЦК передбачено, що законом має бути встановлена максимальна кількість учасників товариства, при перевищенні якої воно підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом року, а у випадку невиконання цієї вимоги – ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі. Невже автори проекту ЦК сподіваються, що з їх планами погодяться десятки тисяч господарюючих суб`єктів, яких вони намагаються знищити без усякої об`єктивної потреби в тому?!..

г) Руйнування всієї системи кодифікації законодавства України. Згаданий професор А. Довгерт недвозначно попереджає: “Головне, щоб усі ті, хто причетний до кодифікації, зрозуміли наступне: прийняття Цивільного кодексу в другому читанні означає, що окремого Сімейного або Житлового кодексів не буде, Господарський кодекс може відбутися лише як кодифікація адміністративних правил у сфері економіки, а Земельний та інші кодекси у своїх приватно-правових розділах повинні повторювати або повторювати і розвивати відповідні норми нового Цивільного кодексу України”. Отже, панове депутати, не займайтеся дурницями, а робіть те, що скажуть професори цивільного права…

Ця безцеремонна правова експансія цивілістів у галузі законодавства, що регулюють відносини, які не є виключно приватними, виходить з поверхового уявлення цивілістів найперше про свій власний предмет та предмети інших галузей, не кажучи про нерозуміння ними відмінності між предметом кодифікації та предметом правового регулювання. Автори проекту ЦК ототожнюють цивільне та приватне право і, виходячи з цього помилкового уявлення, намагаються, знову ж таки помилково ототожнюючи предмет правового регулювання з предметом кодифікації, усю сферу приватного права кодифікувати в єдиному кодексі приватного права (який, однак, чомусь називають “Цивільним”).

А проте уже сам факт існування двох різних термінів “приватний” і “цивільний” мав би наштовхнути цивілістів на роздуми. Наприклад, чому приватний у своїй основі трудовий договір не є інститутом цивільного права, а регулюється окремою галуззю трудового законодавства не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах? Чому в Україні одночасно з Цивільним кодексом існують Кодекс про шлюб та сім`ю, Житловий кодекс та Земельний кодекс ? – Чи не тому, що сфера цивільного права не охоплює усю сферу приватного права ?

Приватний аспект, безумовно, є і в сімейних, і трудових, і господарських, і житлових та земельних відносинах; однак, на відміну від цивільних відносин, у цих сферах є також більш чи менш вагомий публічний аспект. У цих відносинах реалізуються не лише приватні, а й публічні інтереси, тому їх регулювання здійснюється одночасно як у приватно-правовий так і публічно-правовий способи. Не будемо говорити про сферу господарських відносин, візьмемо для прикладу сімейні та житлові. У сімейному праві немає притаманної цивільному праву свободи договору, оскільки сторони, укладаючи шлюб добровільно, не можуть розірвати його довільно, без втручання держави. Є певні умови щодо утримання дітей, батьків, подружжя тощо, які не розглядаються суспільством як суто приватна справа подружжя, а представляють публічний інтерес.

Аналогічна ситуація має місце у сфері житлових відносин. Якби цивілісти уважно прочитали Конституцію України, вони б знайшли там положення житлового права, яке аж ніяк не вкладається в “цивілістичні рамки”. Стаття 47 Конституції встановлює, що громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Цю важливу сферу житлових відносин навряд чи хтось назве приватною сферою. То чому не може бути окремого Житлового кодексу? Чому не може бути окремого Сімейного кодексу ?

Верховна Рада України в питаннях кодифікації цілком слушно виходить з потреб практики та орієнтується на існуюче законодавство, опрацьовуючи проекти Земельного, Сімейного, Господарського та Житлового кодексів. А щодо рекомендацій професора А. Довгерта, то у депутатів виникають певні сумніви, оскільки ці його рекомендації, м`яко кажучи, надумані та суперечливі. Чому, наприклад, Земельний та інші кодекси можуть “повторювати і розвивати” відповідні приватно-правові норми Цивільного кодексу, а Господарський кодекс цього не може ?…

Взагалі, уявлення про чітке розмежування сфер приватного і публічного права є антинауковим. Ніяких раз і назавжди встановлених меж тут не існує. Залежно від суспільних умов роль держави, ступінь її втручання в регулювання тих чи інших суспільних відносин змінюються то на користь посилення публічно-правового, то на користь приватно-правового способів регулювання. Має бути зрозумілим, що в період здійснення соціально-економічних реформ значення публічно-правового регулювання об`єктивно зростає. Тому намагання надмірно приватизувати правовий механізм може призвести лише до зворотного результату, а саме, до надмірної бюрократизації державного втручання в суспільні відносини.

За браком місця ми не маємо змоги звернути увагу на цілий ряд недоречностей у проекті Цивільного кодексу, що стосуються юридичної техніки, а також цілого ряду очевидних помилок. То як же такий проект дійшов до “фінішної прямої”? – Дуже просто. Цей проект вітчизняними фахівцями, особливо фахівцями-економістами та практиками, а також народними депутатами більш-менш уважно досі не вивчався. Автори проекту ЦК намагаються уникнути його постатейного обговорення, а окремі пропозиції практиків просто ігнорують. Наприклад, Верховний Суд України, висловлюючи одностайну думку суддів, пропонує вилучити з проекту ЦК книгу шосту “Сімейне право”, прийнявши окремий Сімейний кодекс, однак цивілісти залишаються глухими до потреб практики. Те ж саме стосується побажання арбітражних судів щодо Господарського кодексу.

З великими труднощами пройшовши перше читання ще у Верховній Раді минулого скликання після багаторазових спроб голосування, проект ЦК не розглядався у другому читанні не лише постатейно, але й взагалі за змістом. Не тільки Верховна Рада, а навіть Тимчасова спеціальна комісія по опрацюванню Цивільного кодексу досі не вивчала документ по суті, не обговорювала зауваження народних депутатів, які були подані до другого читання. Прийняття ЦК в другому читанні можна вважати умовним, оскільки воно здійснювалось одночасним голосуванням за проект Господарського кодексу в першому читанні і проект ЦК – в другому. Це був свого роду процедурний компроміс, який передбачав подальше постатейне узгодження двох названих проектів. І коли, видаючи бажане за дійсне, замість серйозного доопрацювання проекту ЦК та узгодження його з іншими кодексами, група цивілістів намагається через парламент проштовхнути “напівфабрикат”, то у народних депутатів має вистачити здорового глузду для прийняття виваженого рішення.

Є багато аргументів проти поспішного прийняття нового Цивільного кодексу, в тому числі історична аналогія з німецьким цивільним кодексом кінця минулого століття, коли, як розповідають німецькі фахівці, імператор відмовив у затвердженні кодексу, написавши резолюцію усього з трьох слів: документ занадто товстий. З того часу в Німеччині діють два кодифікаційні акти: цивільного і торговельного права. Наші цивілісти запропонували кодекс обсягом понад 1600 статей. Їм би прислухатися до німецького здорового глузду…

Звичайно, потреба в новому Цивільному кодексі України існує, і його треба приймати, можливо, навіть, уже в цьому році. Але за двох неодмінних умов: а) після ретельного доопрацювання та обговорення проекту ЦК парламентом, і б) за умови узгодження з Господарським кодексом та іншими кодексами і ретельного опрацювання й публічного обговорення механізму введення кодексу в дію. Не зробивши цього, прийнявши “кота в мішку”, парламент влаштує у правовій системі України своєрідний “юридичний Чорнобиль”. Чи не занадто велика ціна професорських амбіцій ?…"

Зрештою, в той час парламентом було прийнято обидва кодекси, які так чи інакше двадцять років забезпечували потребу в правовому регулюванні цивільних і господарських відносин.

Тепер з’являється пояснювальна записка до законопроекту №6013, з якої ми дізнаємося таке: «Від початку 90-х років держава Україна, перебуваючи на шляху ринкових реформ, запроваджувала нові правила з регулювання права власності, визначення і закріплення основних організаційно-правових форм юридичних осіб. Водночас зазначені реформи фактично не торкнулися таких «квазіречових прав» як господарське відання та оперативне управління, а також діяльності підприємств. Не було вирішено цього питання і з прийняттям Цивільного та Господарського кодексів України та інших законодавчих актів. Більш того, проблему було навіть поглиблено. Так, статтею 191 Цивільного кодексу України підприємство визначається як об’єкт цивільних правовідносин, а статтею 55 Господарського кодексу України – суб’єктом господарювання. Зазначене не могло не спровокувати виникнення у правозастосовній практиці різних підходів до розуміння правового статусу підприємств».

А далі замість наукового аналізу правозастосовної практики автори пояснювальної записки наводять два судових рішення, одне з яких (сумнівне) штучно протиставляють іншому (правильному) і з цього роблять висновок про «виникнення у правозастосовній практиці різних підходів до розуміння правового статусу підприємств». Хоча в цих рішеннях зовсім не йдеться про порівняння правового статусу підприємств.

Це, панове, називається шахрайством. Навіть студентам першого курсу юридичного навчального закладу при вивченні логіки є зрозумілим, що між статтями 191 ЦК і 55 ГК немає ніякої логічної суперечності, оскільки підприємство в одному відношенні – як майновий комплекс – є об’єктом цивільних правовідносин, а в іншому відношенні – як учасник господарських відносин – суб’єктом господарювання. «Господарське відання» і «оперативне управління» авторами пояснювальної записки до цього прилаштовані як корові сідло.

Проте ініціатори законопроекту №6013 ще більше нагнітають ситуацію, зазначаючи, що мотиви, про які йдеться у згаданому ними судовому рішенні (сумнівному), «не виключають можливості застосування аналогічного підходу до державних та комунальних підприємств». І як «вирок»: «Це свідчить про наявність непередбачуваної (?) та кардинально різної (!) національної судової практики щодо наявності у «підприємства» статусу організаційно-правової форми юридичної особи та потребує невідкладного виконання Верховною Радою України свого обов’язку із забезпечення «якості закону», який у свою чергу полягає в тому, щоб він [закон] був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні».

Практика «щодо наявності у «підприємства» статусу організаційно-правової форми юридичної особи» – це сформульовано круто…Хоча б самі автори зрозуміли, що написали? Навряд чи, а тому рекомендую прочитати уважно ще раз пункт «б)» згаданої статті (див. вище).

Ми, в свою чергу, звернемо увагу на ті мотиви, котрі автори проекту №6013 прикривають фразою про невідкладне виконання Верховною Радою України «свого обов’язку із забезпечення якості закону» та його «доступності для зацікавлених осіб».

Чого хочуть ці «реформатори»? Якщо коротко – зруйнувати залишки державного і комунального секторів економіки через розпилення власності на частки, скупку часток закордонною фінансовою олігархією і підпорядкування таким чином управління підприємствами «наглядовим радам», сформованим із агентури глобальної олігархії. Яким буде те «управління», в чиїх інтересах, це, очевидно, коментарів не потребує.

Та це ще «квіточки». Дана операція «Ы» здійснюється з метою не просто зробити більш доступною для певних «зацікавлених осіб» загальнонародну власність, а особливо власність на землю, зруйнувавши аграрне виробництво і змусивши сільгоспвиробників продавати землю цим «зацікавленим особам». У «Прикінцевих та перехідних положеннях» законопроекту №6013 записано: «4. Визнати Господарський кодекс України таким, що втратив чинність, з дня набрання чинності цим Законом».

Так от для чого знадобилася уся ця гра в «забезпечення якості закону»! Ініціатори знищення Господарського кодексу (ГК) «переплюнули» навіть самого професора А. Довгерта, який двадцять років тому ще припускав, що ГК «може відбутися лише як кодифікація адміністративних правил у сфері економіки». Мабуть, «хазяї» вирішили, що настав час адміністративні правила у сфері економіки взагалі відкинути геть і надати повну волю олігархічному монополістичному свавіллю. Все одно державність України доведена до краю, навіщо ускладнювати проблему…

А що ж депутати? Невже не розуміють, що значення публічно-правового регулювання у здійсненні соціально-економічних реформ об’єктивно зростає? Проте автори законопроекту таким чином дають сигнал суспільству, що ніяких соціальних реформ від цього складу парламенту очікувати не варто; що малий і середній бізнес може більше не розраховувати на державну підтримку та захист їх законних прав. Адже нищиться сам закон, який є базою економічного законодавства. Поспішаючи визнати ГК таким, що втратив чинність негайно, ініціатори проекту №6013 з головою видають свої справжні наміри.

У гарячі голови «реформаторів» навіть не завітала думка, що вони цим рішенням демонструють свою кричущу юридичну безграмотність, не кажучи про незнання простих правил формальної логіки, яке ставить під великий сумнів наявність у декого з них високих вчених ступенів та наукових звань. Не треба бути великим вченим, щоб не ототожнювати частину з цілим. Навіть діти знають, що це не одне й те саме. Будь-який кодекс можна визнавати таким, що втратив чинність, лише за умови заміни його на новий кодекс чи нову редакцію кодексу, або закон з таким самим обсягом правового регулювання. А коли нам пропонують закон, який перекриває лише незначну частину ГК, та ще й надають чинності окремим положенням цього закону через кілька років після втрати чинності ГК, то велика сфера господарських відносин опиняється поза правовим регулюванням. Я уже не кажу про ті численні правовідносини, які виникли і реалізуються на основі норм ГК. Що з ними робити суб’єктам правовідносин та судам - про це у «перехідних положеннях» нічого не сказано.

Таким чином, ініціатори законопроекту № 6013 підготували суспільству своєрідний «юридичний Чорнобиль», яким неминуче стане для національної правової системи скасування дії Господарського кодексу України і ухвалення авантюрного акту з надуманих міркувань, якими прикриваються насправді антинаціональні та антисоціальні наміри.

Відтак, інтереси національної безпеки України вимагають, щоб проект закону №6013 як мінімум було винесено на широке фахове і громадське обговорення, оскільки він зачіпає життєві інтереси мільйонів громадян і є потенційно небезпечним з точки зору забезпечення державного суверенітету України. Цитуючи авторів «Пояснювальної записки», вказаний законопроект «потребує невідкладного виконання Верховною Радою України свого обов’язку із забезпечення «якості закону», який у свою чергу полягає в тому, щоб він [закон] був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні». Додамо: був таким не тільки для «зацікавлених осіб», а для всіх громадян України. Інакше він не закон, а «дишло», який куди повернув, туди й вийшло.

О. Ющик,

доктор юридичних наук, професор,

Заслужений юрист України,

народний депутат України ІІІ скликання

П.И. Стучка о "гражданском праве" 

"Много вообще спорили о соотношении права гражданского и государственного. Указывают, что первоначальное «гражданское право», т. е. римское, в сущности было государственным правом. Затем указывают на то, что целый ряд институтов со временем менял и меняет еще поныне свои места. Я и не думаю дать здесь сколько-нибудь исчерпывающего пересказа этих споров, ибо таковой не имел бы никакой цели. Я приведу лишь пару важнейших разногласий, причем я должен сказать, что в этих спорах значительную роль играют недоразумения, ибо под названием государственного права смешивают государственный строй, с одной стороны, и то, что мы ныне выделяем в так наз. публично-хозяйственное право, с другой.

Мы знаем, что первоначально ius civile (гражданское право) называлась вся совокупность прав квиритов, т. е. полноправных граждан Рима (cives). Лишь впоследствии образовалось понятие приватного, частного права и еще позже смешение этих двух названий. Одни полагают, что тут самым важным моментом является интерес частного лица и противопоставление его интереса публичному, общественному или, вернее, государственному интересу. Другие находили, что суть различия заключается в инициативе защиты или охраны, и называют правом гражданским то, которое охраняется лишь по инициативе частного лица...

Что же касается второго определения, то оно, естественно, вытекает из положения великой французской революции, которая внесла раздвоение человека на гражданина и частного человека, частное дело которого — голодать, жить в нужде, страдать и т. д. Оно поэтому и более подходит к буржуазному праву, чем хитроумное деление права на область централизованную — это право публичное, и децентрализованную — область гражданского права (см. Муромцева, И. Покровского и др.). Мнение, что частное право имеет дело с отдельными лицами, а государство регулирует общественную деятельность, опровергается еще Лассалем... А из новейших юристов, напр., Эрлих признает, что «в действительности все частное право является исключительно социальным правом (Verbandsrecht), ибо частное право является преимущественно, а если отбросить семейное право, даже исключительно правом экономической жизни, а экономическая жизнь протекает исключительно в союзах».

У нас как-то раздавались предложения переименовать это частное или гражданское право «в социальное право», но это делалось тогда, когда у нас еще не было нашего определения понятия права. Ныне это было бы повторением того же признака, который уже содержится в самом определении права. И поэтому мы должны назвать эту область отношений просто правом или хозяйственным правом или же оставить историческое название «гражданского права». Мы так и назвали наш новый кодекс «гражданским кодексом». Но в него не вошли «семейное право», «земельное право» и «трудовое право». Нет там еще и целого ряда других отношений, относящихся к области так называемого публично-хозяйственного права. 

Хотели этим подчеркнуть, что этот кодекс восстанавливает лишь ограниченную область буржуазных прав".  

(Стучка П.И. Избр. произведения...Рига, 1964., С.217-218)