Дореформувалися...

Коли постмайданна влада з порушенням Конституції України внесла зміни до її розділу «Правосуддя», стало зрозуміло, що з такими змінами даремно чекати якісного законодавчого регулювання судоустрою, судочинства і статусу суддів. Так воно, зрештою, й сталося. Законодавці «нареформували» в судовій системі такого, що залишилося тільки дивуватися, звідки у них та фантазія береться…

За цей час багато чого сталося з національним правосуддям, з погляду гарантій прав людини і громадянина, переважно негативного. Судова система уже не виправдовує свого соціального призначення, можновладці перетворили її на бездумну й бездушну машину, якій байдужі інтереси та права громадян.

Врешті-решт, дійшло до того, що 45 депутатів звертаються до Конституційного Суду України з конституційним поданням про визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) понад 100 положень чинного Закону «Про судоустрій» (далі – Закону) та положень чотирьох процесуальних кодексів України (Цивільного, Адміністративного, Господарського та Кримінального), якими регулюється організація і порядок діяльності Великої Палати Верховного Суду (далі – Великої палати). І це після того, як вказані положення діяли й застосовувалися впродовж більше восьми років.

У цьому поданні (майже на 50 стор.) обґрунтовується невідповідність положень даних законів в частині статусу та діяльності Великої палати вимогам статті 6, статті 8, частини другої статті 19, частини третьої статті 125, частин першої і другої статті 128, статті 129 Конституції України.

З приводу даного конституційного подання варто зазначити наступне.

1. Частиною першою статті 128 Конституції України передбачено, що призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя у встановленому законом порядку. Частина друга статті 128 Конституції України встановила, що призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом. У зв’язку з цим варто погодитися з авторами конституційного подання в тому, що судді у складі Великої Палати Верховного Суду (далі – Великої Палати) перебувають на посаді судді, оскільки здійснюють правосуддя, яке відповідно до частини першої статті 124 Конституції України здійснюють виключно суди.

2. Однак, автори подання не проводять відмінності між призначенням на посаду судді та обранням судді до складу судового органу. Між тим законом передбачено обрання суддів до складу Великої Палати зборами суддів касаційних судів Верховного Суду з числа суддів відповідного касаційного суду у кількості п’яти осіб від кожного з них. Судді обираються до складу Великої Палати на трирічний термін для здійснення повноважень у складі Великої палати, що діє як колегіальний орган.

У Законі не згадується термін «посада судді» у Великій Палаті, тому слід зробити висновок, що статус судді Великої Палати суттєво відрізняється від його статусу як судді того Касаційного суду, в якому під час перебування на посаді судді Великої Палати цей суддя припиняє тимчасово здійснення повноважень як суддя відповідного Касаційного суду, оскільки в цей час здійснює повноваження судді Великої палати.

3. Отже, у Законі мова йде не про переведення судді касаційного суду на іншу суддівську посаду, а про тимчасову (трирічну) зміну його повноважень як судді Верховного Суду. Про це свідчить, зокрема, зміст частини третьої статті 45 Закону, згідно з якою до Великої Палати зборами суддів відповідних касаційних судів обираються (з числа суддів цих судів) «судді Верховного Суду».

Через це положення частини першої статті 128 Конституції України про призначення судді на посаду Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя стосується надання особі статусу судді Верховного Суду в складі відповідного касаційного суду, в якому суддя обіймає посаду безстроково. Разом з тим, вказане конституційне положення не поширюється на порядок обрання судді до складу Великої Палати.

4. Вказавши на факт відсутності конкурсу при формуванні складу Великої Палати, народні депутати помилково вважають, що Закон не відповідає частині другій статті 128 Конституції України. Вказана стаття передбачає можливість позаконкурсного зайняття посади суддею, якщо такий випадок визначено законом. Обрання судді до складу Великої Палати без конкурсу варто вважати одним із таких випадків. Призначення на посаду судді Верховного Суду в складі касаційного суду відбувається за конкурсом, і в окремому конкурсі для обрання судді зборами суддів немає потреби, оскільки статус судді Верховного Суду при цьому не змінюється.

На це вказує й те, що відповідно до частини другої ст. 52 Закону, «судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді». Щодо цього формулювання є сумнів, оскільки неясно, що законодавець вкладає у термін «статус судді».

Крім того, відповідно до частини другої статті 40 Закону з числа суддів Верховного Суду обирається Голова Верховного Суду строком на чотири роки. Згідно з частиною третьою цієї ж статті він не може одночасно обіймати будь-яку іншу адміністративну посаду, а отже в тому числі у складі Великої Палати. Відтак, він входить до складу останньої з однаковим статусом з іншими суддями Великої палати як суддя Верховного Суду.

5. При цьому звернемо увагу на недостатню чіткість законодавчого формулювання положень Закону, якими регулюється статус суддів Великої Палати, а відтак відповідність Закону в цій частині статті 128 Конституції України викликає сумнів. Зокрема, автори подання вказують на відсутність у Законі положення, «яке б давало судді Великої Палати Верховного Суду після припинення його повноважень відновитись на посаді судді відповідного касаційного суду», що «додатково підтверджує окремий статус цього судового органу».

Очевидно, що у даному випадку йдеться не про відновлення на попередній посаді судді відповідного касаційного суду. Насправді Законом необхідно було передбачити право судді Верховного Суду повернутися на свою попередню посаду, яку він обіймав до обрання суддею Великої Палати.

6. За твердженням авторів подання, «делегування Верховною Радою України конституційних повноважень Верховного Суду, як найвищого суду в системі судоустрою України, іншому суду – Великій Палаті Верховного Суду – не відповідає вимогам частини третьої статті 125 Конституції України». У поданні зазначено: «всупереч Конституції України судова система очолюється неконституційним органом “Великою Палатою Верховного Суду”,  який тільки за назвою є частиною Верховного Суду, а за функціями та компетенцією є окремим від Верховного Суду судом, який виступає як суд вищої порівняно з Верховним Судом інстанцією, судді якого призначаються з порушенням єдиного статусу судді за непередбаченою у Конституції України процедурою».

Стосовно делегування парламентом повноважень Верховного Суду сдід сказати таке. Частиною другою статті 124 Конституції заборонено делегування функцій судів, тобто делегування функції правосуддя шляхом здійснення судочинства іншим – несудовим – органам чи посадовим особам, так само як і привласнення ними цих функцій. На це однозначно вказує частина перша даної статті, згідно з якою «правосуддя в Україні здійснюють виключно суди». Тому будь-яке делегування функцій правосуддя іншим, крім судів, органам, не відповідає частині другій статті 124 Конституції України, і до делегування функцій судів частина третя ст. 125 Конституції, на яку послалися народні депутати в поданні, не має прямого відношення.

7. Щодо конституційності положень Закону, яким визначено статус Великої Палати у складі Верховного Суду, то у даному разі не йде мова про делегування функцій Верховного Суду окремому від нього суду, яким автори подання вважають Велику Палату. Тут мова йде про розподіл компетенцій і повноважень у структурі єдиного Верховного Суду між його структурними складовими одиницями: касаційними судами, Великою Палатою та Пленумом Верховного Суду. На це вказує не тільки назва «Велика Палата Верховного Суду», а також те, що її суддями є судді Верховного Суду та його Голова.

Тому некоректним з логічної точки зору є висновок про два окремих суди, керівник одного з яких (Голова Верховного Суду) входить за посадою до складу іншого суду (Великої Палати) в якості судді. Так само некоректним є порівняння з Рахунковою палатою, яка не входить до структури Верховної Ради, а є підпорядкованим самостійним органом паламентського контролю; аналогічно як Уповноважений з прав людини Верховної Ради України не є її структурним підрозділом, а є окремим конституційним органом.   

8. Внутрішньоструктурний розподіл компетенцій і повноважень між різними структурними підрозділами Верховного Суду, так само як і кількість його структурних складових, Конституцією України не встановлено. Тому при визначенні структурних складових Верховного Суду законодавець виходить з питання доцільності свого рішення, що не тотожне з питанням конституційності. Це випливає з частини другої статті 125 Конституції. Отже, саме по собі існування в структурі Верховного Суду окремої ланки у вигляді Великої Палати, може бути передбачено Законом, і це не суперечить чинній Конституції.

9. Разом з тим, визначаючи компетенцію та повноваження структурних складових Верховного Суду, законодавець повинен враховувати положення частини третьої статті 125 Конституції України, згідно з яким «Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України».

З цього випливає, що тільки усі судді Верховного Суду в їх сукупності, а не окрема група суддів у складі Великої Палати, є останньою інстанцією у здійсненні правосуддя. Цією останньою інстанцією, згідно з частиною третьою статті 125 Конституції, можуть бути визначені тільки касаційні суди у структурі Верховного Суду, до складу яких разом входять усі судді Верховного Суду і на яких завершується судочинство ухваленням касаційного судового рішення.

Це відповідає основним засадам судочинства, зокрема, п.8 частини другої статті 129 Конституції, а також узгоджується з частиною четвертою цієї статті, згідно з якою судочинство провадится суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Колегія суддів касаційного суду (в тому числі у повному його складі) має бути останньою судовою інстанцією. Таким чином, на нашу думку, варто погодитися з авторами подання у тому, що положення Закону в частині визначення компетенції та повноважень Великої Палати, передбачених пунктами 1 і 2 частини другої статті 45 Закону, слід визнати неконституційними, тобто такими, що не відповідають частині третій статті 125, пункту 8 частини другої та частині четвертій статті 129 Конституції України в їх системному зв’язку. 

10. Щодо повноважень Великої палати, не пов’язаних із здійсненням безпосередньо судочинства (п.п. 3, 4 частини другої статті 45 Закону), то, очевидно, функціонування цієї структури залежить від доцільності її утворення, зважаючи на те, що у Верховному Суді є ще такий орган, як його Пленум. 

11. Стосовно неконституційності положень Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України у конституційному поданні стверджується, що «судова система очолюється неконституційним органом “Великою Палатою Верховного Суду”, який тільки за назвою є частиною Верховного Суду, а за функціями та компетенцією є окремим від Верховного Суду судом, який виступає як суд вищої порівняно з Верховним Судом інстанції, судді якого призначаються з порушенням єдиного статусу судді за непередбаченою у Конституції України процедурою».

Разом з тим, оскільки діяльність вказаного органу регламентована також нормами зазначених процесуальних кодексів, автори подання вважають за необхідне визнати неконституційними відповідні положення цих кодексів у частині, в якій ними регулюється діяльність Великої Палати, як такі, що «не відповідають вимогам статті 8 Конституції України». 

12. Даний висновок, з нашої точки зору, є не цілком коректним. По-перше, як уже сказано, не можна погодитися з твердженням авторів подання про те, що Велика Палата «за функціями та компетенцією є окремим від Верховного Суду судом, який виступає як суд вищої порівняно з Верховним Судом інстанції, судді якого призначаються з порушенням єдиного статусу судді за непередбаченою у Конституції України процедурою». Насправді ми маємо справу із встановленням законодавцем зайвої судової інстанції у структурі Верховного Суду, яка «керує» касаційними судами. Таким чином, виявляється, що частка Верховного Суду у вигляді Великої Палати у складі 21 судді виявляється вищою за увесь Верховний Суд у цілому в складі всіх касаційних судів і всіх суддів Верховного Суду – як найвищого у судовій системі органу. А таке положення не відповідає статусу Верховного Суду, визначеному частиною третьою статті 125 Конституції України в якості найвищого суду у системі судоустрою України.

13. Не заперечуючи проти того, що разом з визнанням неконституційними положень Закону, які передбачають функціонування Великої Палати Верховного Суду, належить визнати неконституційними й відповідні положення зазначених процесуальних кодексів, які регулюють її функціонування, варто сказати, що вони є неконституційними не з формальної підстави невідповідності їх вимогам статті 8 Конституції, а як такі, що не відповідають конкретним конституційним положенням, яким не відповідає існування Великої Палати в статусі, наданому їй Законом всупереч Конституції України.

______

На додаток обґрунтування конституційного подання суб’єктом подання вказано: «Венеціанська комісія не висловлювала та не підтримувала таку структуру Верховного Суду, яка передбачена статтею 37 Закону №1402-VІІ, зокрема щодо створення Великої Палати Верховного суду, як фактично окремого особливого суду».

З цього приводу належить зауважити, що будь-яка рекомендація чи висновок Венеціанської комісії стосовно законодавчого регулювання судоустрою та статусу суддів в Україні, як і законодавчого регулювання інших сфер, не можуть бути покладені в основу обґрунтування правової позиції суб’єкта подання та правової позиції органу конституційної юрисдикції, оскільки вказаний висновок не передбачений Конституцією України як необхідний елемент законодавчого процесу.

До цього додамо, що не в останню чергу через різні рекомендації закордонних експертів (див. на сайті «По чужих лекалах, або неправосудна «демократія»» та інші публікації) наша судова система спотворена настільки, що потребує дійсно радикальної судової реформи. Пора, нарешті, припинити запозичення чужого та починати жити своїм розумом…