Гуманітарна політика

МОВНЕ ВАРВАРСТВО

(Хто насправді знищує українську мову)

Практика законодавчої регламентації сфер застосування мови до недавнього часу видавалася таким собі «перегином палки» з боку патріотичних захисників української мови – від наступу на неї мови російської.

Та випадково в одній україномовній пісні про кохання різонуло слух: «Ти моя троянда вітрів». Подумалося: щось не те, якийсь спотворений смисл. Адже троянда – зі світу рослин, а для вітру є поняття «роза вітрів» (векторна діаграма, що характеризує режим вітру). Можливо, справа в примітивному перекладі слова «роза»? Але навіщо його перекладати у словосполученні з «вітром»? Хіба що для категоричного протиставляння російській «розі». А, може, тут приховано якийсь особливий підтекст, аби вразити уяву предмета кохання…

Однозначної відповіді не знайшлося, та залишилося відчуття «травмування» української мови, а з цим відчуттям прийшли роздуми про подальшу долю нашої державності та державної мови за існуючої практики її правового регулювання, практики жорсткого обмеження російської мови, її фактичного усунення з обігу.

Ця практика, взагалі гуманітарна політика ведення війни проти російської мови, неминуче призведе, попри бажання «патріотичних захисників» української мови, не до панування останньої, а до її самознищення.

На перший, поверхневий погляд, висновок парадоксальний. Насправді ж, це результат наукового осмислення, що ґрунтується на справді науковій методології пізнання. Примітивно метафізичне «або – або» (або українська, або російська) не може бути істиною саме через свою примітивну однобокість. Як вчив один із найглибших філософів усіх часів Георг Гегель, істина – в опосередкуванні двох протилежностей, істиною не є тільки одна з них. У цьому разі опосередкуванням є розвиток обох мов через їх взаємопроникнення і взаємозбагачення.

Спілкування двох глухих і незрячих може дати хіба що два монологи, які лише заважають один одному. Так само і «патріотична битва» за панування однієї мови над іншою у підсумку не принесе жодній мові нічого, крім шкоди.    

На жаль, позиція вітчизняних політиків та експертів у мовному питанні є методологічно обмеженою: всі одностайно визнають українську мову єдиною державною  мовою, а дискусія йде навколо права російськомовних громадян на використання рідної мови в інших сферах. Таким чином протиставляються дві категорії українців – україномовні та російськомовні. Тобто, протиставляються не мови, а права громадян, які починають воювати за свої права з противниками. Через цю підміну понять вноситься розбрат у суспільство замість його єднання навколо такої патріотичної цінності, якою є українська мова. 

Цього не можуть зрозуміти «фаріони», що вдають із себе вчителів нації з мовного питання та призначили самих себе «відповідальними» за мовну політику в державі. У кожної людини здорового глузду виникає питання: а хто їх на це уповноважив? Навряд чи, приміром, два мої добрі товариші Олександр Мороз і Володимир Черепков: один і другий відомі політики, поети і письменники, лауреати літературних премій; при тому перший україномовний з Київщини, другий – російськомовний з Донеччини. Обидва чудово володіють обома мовами, приймали Конституцію України, як народні депутати України, визначивши статус української мови та інших мов, в тому числі російської, на конституційному рівні.

(Пригадався епізод, пов’язаний з прийняттям Конституції. У проголосованій статті 20 Конституції щодо Прапора, як державного символу, записали «синьо-жовтого кольору», в редакції від депутатів з Народного руху, «засновників» мовної політики в незалежній Україні. Редагуючи текст ухваленої Конституції, фахівці з юридичної термінології (І. Усенко) звернули увагу, що такого кольору в природі не існує, і наша редакційна група виправила запис на той, який є зараз у чинній Конституції України).      

Мовна політика, як складова національної та гуманітарної політики, – не методичка на філологічному факультеті, за якою вчать лінгвістики. Тут потрібні знання філософії, соціології, теорії управління, права тощо. Так само як, скажімо, для керування міністерством харчової промисловості мало бути кулінаром.

Схоже, у політиків немає розуміння того, що визначення української мови як державної мови не означає, що вона є всеохоплюючою, пануючою над іншими мовами, зокрема, російською мовою та мовами національних меншин. "Державна" означає офіційна мова, яка застосовується у діяльності держави та органів місцевого самоврядування, їх діловодстві. Що стосується пересічних громадян, то вони не зобов'язані використовувати державну мову навіть у стосунках з офіційними органами. Зокрема, у судовому процесі законом передбачено участь перекладача для громадян, які не володіють державною мовою. В усіх інших сферах життя використання державної мови не є обов'язковим навіть для державних службовців, а заборона користування рідною мовою є брутальним порушенням статті 24 Конституції України.   

Колись один знаний філософ зауважив: боротьба проти якогось явища є незаперечним доказом його існування і його сили. Боротьба з російською мовою – не виняток. У цій боротьбі замість захисту української мови можна отримати тільки її нищення. Щоправда, не російською мовою, а англійською, яка уже значною мірою вразила організм нашої української мови. Хто сумнівається в цьому – радимо пройтися Хрещатиком або переглянути сцени «Дизель шоу», присвячені темі мовного питання. Митці краще відчувають і більш яскраво висвітлюють даний предмет, про що свідчить жвава реакція публіки… 

Щоправда, тут належить звернути увагу на таке. У зміненні живого організму мови є два різних "зрізи". Один, пов'язаний з бурхливим розвитком техніки і технологій, економічних відносин тощо, під впливом якого звична національна мова наповнюється все новими словами іноземного походження. Від цього об'єктивного процесу захиститися неможливо. Другий "зріз" стосується сфери етичного, етнічного, побутового спілкування, де панує традиція. Цю сферу не лише можна, а й належить захищати від чужого впливу, якщо  дбати про долю української мови.

Разом з тим, фактичне використання російської мови значною частиною населення в Україні – то свідчення не «антиукраїнськості» людей чи їх прагнення протиставити себе «патріотам» (хоч, можливо, когось таке заняття й розважає). Даний факт, як на мене, навпаки, свідчить про глибоко розвинене інтуїтивне відчуття нашими людьми необхідності охорони і збереження української мови разом із збереженням російської мови та разом із взаєморозвитком обох мов. Саме про це йдеться у статті 10 Конституції України, яку, чомусь, не може або не бажає правильно зрозуміти вітчизняний законодавець.

Адже мова – насамперед засіб спілкування, а не інструмент ворожнечі; тому мова розвивається позитивно лише через спілкування. Ворожнеча, зазвичай, стимулює ненормативну, нецензурну лексику, розвиває антимову, що неминуче замінює собою звичну рідну мову. Спілкування буває найбільш продуктивним, дійсно таким, що прогресивно розвиває особистість, у людей, близьких за духом, за культурою. Слов’янські мови належать саме до таких. З далекими культурами справа значно складніша. Там без «третьої» та «п’ятої» чарчини у спілкуванні не обійтися (як у відомому шлягері «Я с Моисеичем плутаю по Китаю»). 

Однак деяким закордонним «доброзичливцям» дуже кортить зруйнувати українську державність, в тому числі руйнуючи державну мову за допомогою невігласів. Так ті й радіють: руйнувати – не будувати, багато розуму не треба; зате на виду у публіки, та й заробити політичний (і не лише) капітал на цьому можна...

А був би розум, то знали б, що в історії людства мова відігравала різну роль. Спочатку вона об’єднувала диких людей у суспільства, без чого вони б не вижили. З появою зброї почалися війни між окремими суспільствами, причому тим більш жорстокі, чим більше різнилися культури та мови воюючих суспільств. З війнами настала епоха варварства, залишки якого досі обтяжують цивілізацію. Мовне варварство не просто ганьбить нашу країну в очах цивілізованого людства, воно розсварило нас із сусідами, продовжує руйнувати наше суспільство і українську державу, нищить її. А руйнування держави – це уже не політика, а злочин, за який руйнівникам належить відповідати.

Олексій Ющик,

доктор юридичних наук, професор,

Заслужений юрист України