Народовладдя без народу

Опозиційні народні депутати вирішили ініціювати проект закону, в якому передбачити заборону главі держави балотуватися повторно у разі, якщо він не виконав свою передвиборчу програму. І ця пропозиція подається як щось варте уваги виборців…

Шановні, припиніть дурити людей! Хіба це та проблема, яка вартує уваги суспільства? Не про виконання передвиборчих програм (хто, де і коли виконував ці програми?), а про виконання Конституції та законів України слід турбуватися.

Якщо ігнорування Основного закону держави кожним черговим главою держави, як гарантом Конституції, стає нормою – це пряма ознака наближення кінця української державності. Адже руйнуючи правову форму держави (а це об’єктивно необхідна, іманентна форма її існування й функціонування), на місце правопорядку впускають анархію. Вона, говорять щоправда, «мати порядку», та чомусь не уточнюють, якого саме? Приблизно, як сказати: «я ваш вирок», забувши уточнити, що вирок обвинувальний, а не виправдувальний. Можливо, все це через вади юридичної освіти? Адже у двох останніх глав держави, здається, є дипломи юриста, що не завадило попереднику отримати солідний набір підозр за статтями Кримінального кодексу…

Якби йшлося про якогось одного главу держави, можна було б віднести його зневагу до права і Конституції на особисту правову безкультурність людини. Та щось не пригадується жодного з шести президентів, які б не грішили проти Основного Закону. А це уже, як кажуть, діагноз. 

Нам би замислитися над тим, звідки ця «хвороба» береться: адже всі як один президенти перед вступом на посаду клянуться не лише на Конституції, а ще й на Біблії… Та як тільки вмощуються на Банковій, пам’ять кудись випаровується, а прислуга чергового «слуги народу» починає повчати його поводженню з правом. Так і уявляєш собі, як придворні «конституціоналісти» навчають чергового главу держави «правильному» тлумаченню конституційних норм. Перші три статті про суверенітет, демократичну, правову і соціальну державу та людину як найвищу цінність держави – для використання у промовах на свята, деклараціях тощо. Норму четвертої статті  про єдине громадянство – розуміти та використовувати на розсуд самого глави держави, зважаючи на «тактичні» міркування: кому дати громадянство, а кого позбавити його. Стаття п’ята… О, тут треба подумати, як до неї прилаштувати інститут президента. Це ж та сама стаття про народовладдя, яке добре обіцяти народу перед виборами: спрацьовує безвідмовно! Але ж у тій статті закріпили виключне право народу визначати та змінювати конституційний лад в Україні – право, яке «не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами»…   

А як тоді Президенту керувати державою, якщо не він визначатиме той конституційний лад?.. Евріка! Остання частина статті п’ятої містить  категоричний імператив: «Ніхто не може узурпувати державну владу». Та оскільки інститут президента є інститутом глави держави, то він і повинен визначати усе в державі, як її «глава», в тому числі конституційний лад...

Тут можуть, щоправда, поцікавитися: а як же народ з його правом? Свої «конституціоналісти», як записні адвокати глави держави, знову-таки вивернуть логіку на користь патрона. Адже у частині другій статті 5 Конституції записано, що народ, як носій суверенітету і єдине джерело влади, «здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». А оскільки глава держави уособлює всю державу, на відміну від окремих її органів, тому він і є першим посередником і реалізатором влади народу. Хіба можна, наприклад, уряд, антикорупційний суд чи прокуратуру, Міністерство юстиції або якусь обл.- чи райадміністрацію, як органи держави, вважати такими, через які народ здійснює свою владу? Де у них місце народові? А Президента України народ принаймні обирає… 

Опонент «конституціоналістів» не вгамовується. Але ж, каже він, вибори – це форма безпосереднього здійснення влади народом. Правильно, відповідають «конституціоналісти», народ здійснив свою владу безпосередньо, обравши главу держави, а далі уже через нього здійснюватиметься народовладдя. Коли треба буде, Президент змінить і Конституцію так, як вважатиме за потрібне, тобто як ми, «конституціоналісти», йому запропонуємо.

«Але це узурпація права народу главою держави!», – заступиться за народ якийсь опозиційний народний депутат. Нас, депутатів, також обрав народ, ми його представляємо! Так, скажуть «конституціоналісти», у наступній статті шостій спеціально записано, що «державна влада здійснюється на засадах її поділу». Тому Президент не сам змінюватиме Конституцію «під себе», а з участю депутатів його фракції у Верховній Раді України. Все буде формально правильно, це положення Конституції враховується главою держави…

Та це ж знущання над народовладдям, подумає неупереджений читач. І буде правий, тому що уся ліберальна демократія – знущання над поняттям демократії. Це наші «високоінтелектуальні» експерти, «класики політології» розказують з екранів телевізорів байки про «українську демократію» на відміну від поганих «тоталітарних» режимів у сусідів. В Україні ж владу змінює народ через регулярні вибори! Ніби у цих сусідів немає регулярних виборів президентів і парламентів.

Наші «класики політології» забувають ази навіть формальної логіки, не кажучи вже про діалектичну. «Демократія» взагалі – абстракція, яка не існує в дійсності без її цілком конкретної форми: «ліберальної», «соціальної», «народної», «національної» демократії тощо. В Україні не один рік насаджується ліберальна демократія – антинародна за своєю природою і внутрішньо суперечлива за своєю сутністю. Демократія, згідно з її класичним науковим визначенням, – це держава, яка визнає підкорення меншості більшості. Ліберальна демократія – «демократія навиворіт», вона є державою панування меншості, різних меншин (олігархічних, етнічних, сексуальних тощо). Україна і стала такою «демократією навиворіт». Тому нашим «інтелектуальним експертам» слід уже перестати «вішати локшину на вуха» задуреному суспільству і замислитися над тим, як повернути на шлях справжньої демократії та яка саме демократія потрібна Українському народові.  

А відповідь не так уже й складно знайти, не треба далеко ходити. У статті 2 Конституції України, з якою наша країна увійшла в період незалежності та жила з нею п’ять років, було записано: «Вся влада в Україні належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Проте надалі відбулася узурпація влади народу через Конституцію України 1996 року, за надмірно активної участі в цьому тодішнього Президента Л. Кучми, який подав дурний приклад його наступникам на Банковій. З тих пір усі президенти вважають себе «господарями країни», а народ періодично все більш гучно нагадує кожному з них про узурпацію ними його влади.

Враховуючи це, кожній більш-менш мислячій людині стане зрозумілим, що для повернення влади народу, як єдиному її джерелу, треба для початку правильно визначити в Конституції України механізм здійснення народом його влади не тільки безпосередньо (це також важливо, зважаючи на той «контингент» народних обранців, який приходить до влади через вибори), але й опосередковано, через  владні структури держави і самоврядування, контролюючи кожних нових «слуг». Тобто потрібне системне рішення для виправлення викривленої системи влади. Таке рішення має бути запропоноване Юридичною доктриною України відповідно до відомого діалектичного закону «заперечення заперечення», за яким йде дійсний розвиток, замість блукання наосліп впродовж уже чверті століття після «скажіть мені, що будувати?» другого глави держави. Його наступники навіть не ставили перед собою подібного питання… Вочевидь, можновладців, а особливо «хазяїв життя» із-за кордону, цілком влаштовує недолугий механізм здійснення влади народом, визначений у чинній Конституції України, який фактично позбавляє народ його влади.

Втім, якщо конституційну норму статті 5 про належність народові усієї влади в Україні не сприймати як жарт, то нагально необхідно виправити механізм як безпосереднього здійснення влади народом через інститути референдумів та виборів, так і особливо механізм опосередкованого здійснення народовладдя через публічну владу, тобто інститути держави та місцевого самоврядування. Що для цього треба зробити? – Відповідь очевидна: посилити представництво народу у системі публічної влади. Як це зробити? Оскільки представляє народ у владі виключно обраний громадянами депутатський корпус парламенту та місцевих рад, то саме вони й повинні сформувати найвищий представницький орган народу – Всеукраїнські установчі збори, делегувавши до них своїх представників шляхом таємного голосування за квотами, встановленими згідно Конституції, ухваленої на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою (приблизно 2 - 2,5 тисячі делегатів Зборів). Через цей орган народ здійснюватиме владу опосередковано, підпорядкувавши собі систему публічної влади, контролюючи як державні органи на чолі з главою держави, так і органи місцевого самоврядування.

У зв’язку з цим у частині другій статті 5 Конституції України слід усунути суперечності, про які сказано вище. Наприклад, записавши: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є Український народ. Народ здійснює владу безпосередньо у формах, визначених Конституцією, а також через представницькі органи народу, передбачені цією Конституцією». Маючи на увазі, що такими представницькими органами народу є сформовані з депутатського корпусу три рівні представництва народу: найвищий – Всеукраїнські установчі збори, вищий – Верховна Рада України і місцевий – ради системи місцевого самоврядування. Найвищий рівень представництва народу є «відповідальним» за визначення конституційного ладу і народний контроль за законодавчою владою та главою держави. Тоді у парламентарів і президентів не буде можливості узурпувати владу народу і уникати відповідальності за порушення присяги, даної ними народові. 

О. Ющик,

доктор юридичних наук, професор