Момент істини

Конституційне шахрайство (Момент істини - 1)

Конституція як критерій істинної політики

Конституційне шахрайство (Момент істини - 1)

Заплутаний до краю розвиток конституційного процесу в Україні дістався тієї межі, за якою існування в Україні такої інституції як Конституційний Суд (КСУ) стає додатковим непотрібним тягарем для народу. Якщо КСУ не стоятиме на сторожі Конституції, а лише перейматиметься обслуговуванням кожної чергової владної верхівки, то чи потрібна, насправді, така “юстиція” бідній країні?

Діяльність органу конституційної юрисдикції в Україні не критикував хіба що лінивий, і автор свого часу виступив найпершим критиком самого першого рішення КСУ з публікацією “Все можуть королі” (рішення щодо несумісності депутатського мандата від 13.05.1997 р.). Тодішні судді колективно образилися на публікацію. А даремно, краще було б прислухатися…

Однак сьогодні, на мою думку, потрібна не стільки критика, як розуміння ситуації, в якій опинилися судді КСУ. Частково з власної вини, а частково – з обставин об’єктивних, серед яких насамперед недосконалість конституційного статусу даного органу в частині його формування від трьох гілок влади і вкрай недоброякісна політична система України. Без політичної реформи і суттєвих змін у Конституції дарма сподіватися усунути ці обставини, аби забезпечити незалежність суддів КСУ. Майже двадцятилітня практика це чітко підтверджує.

З іншого боку, і від нинішнього складу суддів КСУ не в останню чергу залежить, чи бути дійсно необхідній політичній реформі, чи вони й надалі будуть діяти під тиском авантюрних політиків і загрози потрапити за грати. Уже одне те, що чинні судді КСУ вирішують справи в той час, коли проти них розслідується кримінальна справа, є прямим порушенням ст. ст. 149, 129 Конституції України щодо незалежності суддів.

Показовим у цьому контексті є свого часу наданий КСУ висновок щодо недоторканності народних депутатів України та суддів (№1-в/2015від 16.06.2015). Йдеться про внесення змін до статей 80, 126 та 129 Конституції України стосовно скасування депутатської недоторканності і вдосконалення суддівського імунітету.

КСУ визнав цей конституційний законопроект таким, що відповідає Конституції України.

Не вдаючись до детального аналізу вказаного висновку КСУ, відзначимо його сумнівний характер, на що вказує такий факт: з п’ятнадцяти суддів КСУ, які брали участь у розгляді справи, сім (!) суддів висловили окрему думку (ОД) з приводу ухваленого висновку. Мотиви, зміст і аргументація ОД десь збігалися, десь різнилися, однак усі вони констатували формальний, поверхневий характер цього висновку. Більшість зауважень, висловлених суддями в ОД, принаймні, заслуговують на увагу.

А проте, усі без винятку автори ОД не помітили (або не бажають помічати) головної вади рішення КСУ, а саме: ігнорування такої “дрібниці”, як відсутність повноцінного тексту тієї Конституції України, до якої пропонуються зміни. Чомусь усі без винятку судді КСУ вважають, що на сьогодні в Україні є чинною Конституція України зі змінами, внесеними у 2004 році. Очевидно, на них магічно діє текст “офіційного видання” Верховної Ради України (Конституція України.- К., Парламентське видавництво, 2014), в якому хитромудро зазначено, що дана Конституція “прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV, від 1 лютого 2011 року №2952-VІ, від 19 вересня 2013 року №586-VІІ, від 21 лютого 2014 року №742-VІІ”. А нижче сказано:

“Закон України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

Положення Конституції України, прийнятої на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV, від 1 лютого 2011 року №2952-VІ, від 19 вересня 2013 року №586-VІІ, визнано такими, що є чинними на території України згідно з Постановою Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року №750-VІІ”.

Запитаємо суддів КСУ: де в Конституції України є положення, що дозволяє парламенту надавати чинності неконституційним законам простою постановою? Риторичне запитання… Такого положення в Конституції немає. Так само немає в ній жодного дозволу постановою парламенту визнавати чинними або нечинними положення самої Конституції. Через це судді мали б більш уважно поставитися до питання: в якій редакції Конституція України є чинною на момент розгляду ними справи? А заодно дати оцінку Постанові Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року №750-VІІ”.

Ця Постанова має назву: «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VІ, від 19 вересня 2013 року № 586-VІІ». Унікальний з юридичної точки зору документ!

Згадаємо: свого часу КСУ визнав неконституційною постанову парламенту про текст закону про Рахункову палату (в якому за рішенням КСУ були визнані неконституційними окремі положення, що відтак втратили чинність). Верховна Рада України своєю постановою усього лише вилучила вказані нечинні положення з тексту закону для більш зручного користування ним... А тут йдеться про зміну тексту самої Конституції, в яку парламент постановою вставляє одні положення замість інших! Як же КСУ обходить увагою неконституційний акт знущання парламенту над Основним Законом України?

Постанова Верховної Ради України №750-VІІ в її мотивувальній частині не витримує критики з точки зору конституційної законності. В ній спочатку заявлено, що внесення змін до Конституції України відповідно до рішення КСУ від 30 вересня 2010 р. має відбуватися за процедурою, визначеною розділом ХІІІ Конституції, і це є однією з базових умов легітимності конституційного правопорядку в Україні. За сказаним йде такий «логічний виверт». Постановою «підтверджується», що положення Закону №2222-ІV від 8 грудня 2004 р., який визнано неконституційним, «стали невід’ємною складовою Конституції України, а сам закон вичерпав свою функцію». А оскільки положення статей 147-153 Конституції України «не надають Конституційному Суду України повноважень перевіряти на конституційність окремі частини чи положення Конституції України, а так само вносити зміни до Основного Закону України», то, «маючи на меті відновити легітимність конституційного правопорядку в Україні як єдиний уповноважений на таку дію орган, Верховна Рада України постановляє»... визнати чинними ті положення Конституції, які внесено до неї раніше самою Верховною Радою України в 2004 році у неконституційний спосіб.

А чи не забагато перебрав на себе парламент як орган установленої (а не установчої) влади? Чи не тягне ця його «ініціатива» на узурпацію влади?...

Між іншим, «відновлювати легітимність конституційного правопорядку в Україні» уповноважена не лише Верховна Рада, а й Конституційний Суд України, визнаючи неконституційними акти парламенту, що порушують цей порядок. І обидва ці органи мають робити це відповідно до статті 19 Конституції, тобто «на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією України». Якщо КСУ вийшов за межі своїх повноважень у рішенні 2010 року, «поновивши» дію положень Конституції України в редакції 1996 року, то це ще не підстава для Верховної Ради України виходити за межі своїх повноважень і «поновлювати» дію неконституційних положень. Парламент ніхто не уповноважив офіційно тлумачити, які положення Конституції є чинними, а які ні, перебираючи на себе прерогативу Конституційного Суду. Давати політичні оцінки конституційному процесу і офіційно тлумачити Конституцію — це зовсім різні повноваження.

Якщо вже йдеться про чинність положень Конституції, внесених у 2004 році законом №2222-ІV, то вона припинилася з дня ухвалення рішення КСУ від 30 вересня 2010 року (коли КСУ визнав чинними попередні положення від 1996 року) – згідно з частиною другою статті 152 Конституції України. Це рішення КСУ, навіть якщо воно неправильне з юридичної точки зору, не повноважний скасувати чи проігнорувати жодний орган держави, в тому числі парламент. Для того, щоб положення Закону 2222-ІV від 2004 р. знову стали чинними, має бути виконана «одна з базових умов легітимності конституційного правопорядку в Україні», тобто реалізована процедура внесення змін згідно з розділом ХІІІ Конституції. Відтак, ця Постанова, як така, що ухвалена всупереч Конституції, не могла вважатися чинною, як сказано в ній, “на період до набрання чинності Законом України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21.02.2014 року №742-VІІ” (опублікований 1.03.2014 р. в газеті “Голос України”). Цією фразою Верховна Рада України тільки підтвердила нелегальний характер постанови, яка мала тимчасово замінити вказаний закон. Таке рішення грубо порушує статтю 19 Конституції України.

Втім, названий Закон №742-VІІ є таким же неконституційним актом, як і Постанова, оскільки його також ухвалено всупереч Конституції, а тому він не може вважатися чинним. Думаю, це добре розуміли його автори. На що був розрахунок? — На те, що правова система України не зреагує на брутальне порушення Конституції України в умовах, які склалися на час прийняття Закону. Схоже, той розрахунок на деякий час справдився...

А проте, як кажуть у народі, брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Обман неодмінно нагадає про себе. Адже конституційний процес не завершився змінами у 2004 році, чергові зміни до Конституції все одно доведеться вносити. І тоді неодмінно постане питання: до якої Конституції вносити зміни? А з ним вилізе й стара брехня, з якою доведеться розбиратися Конституційному Суду...

І тоді виявиться, що як мінімум сумнівною є чинність редакції 26 статей Конституції України, надрукованої як “офіційний текст” Конституції України. Йдеться про “відновлені” Законом № 742-VІІ статті 76, 77, 78, 81-83, 85, 87, 88, 89, 90, 93, 94, 98, 103, 106, 112-115, 116, 120, 121, 122, 136, 141 Конституції. Якщо вже була потреба “реанімувати” закон № 2222-ІV від 2004 року, то це слід було зробити за процедурою, передбаченою розділом ХІІІ Конституції України, на що неодноразово вказував сам Конституційний Суд.

Що повинен був зробити КСУ ще у лютому 2014 року, коли парламент так познущався над Конституцією України? – Як мінімум, звернути увагу на кричуще порушення Конституції і зробити заяву про необхідність вирішити проблему в порядку, встановленому для внесення змін до Конституції, попередивши владу, що «відновлені» у неконституційний спосіб положення не є чинними. Натомість судді КСУ не тільки промовчали тоді, коли мали стати на охорону Конституції (адже для цього утворено даний орган, цьому судді присягали і за це отримують немалу зарплату), а й стали на шлях фактичного узаконення своїми висновками допущеного беззаконня у конституційному процесі.

Так, надаючи висновок стосовно внесення змін до статей 80, 126 та 129 Конституції щодо скасування депутатської недоторканності і вдосконалення суддівського імунітету, судді КС просто “обійшли” проблему чинності частини статей Конституції, оскільки справа не стосувалася “відновлених” парламентом статей. Ті три статті, про які йшлося у висновку, не змінювалися з 1996 року і тому їх чинність не піддається сумніву.

Однак уже в наступній справі про внесення чергових змін до Конституції, запропонованих у законопроекті щодо т.зв. «децентралізації», уже не вдається так просто уникнути проблеми чинності “відновлених” у неконституційний спосіб статей, оскільки тут уже фігурують “відновлені” статті 81, 82, 83, 85, 88, 90, 106, 114, 121, 122, 141 Конституції України, до яких пропонують зміни. І що вийшло?

Для прикладу візьмемо зміни до статті 121 Конституції України. У пункті 13 поданого на висновок законопроекту пропонується: “пункт 5 частини першої статті 121 виключити”. У первинній редакції від 1996 року такого пункту не було в Конституції взагалі. Він з’явився у 2004 році завдяки Закону № 2222-ІV. Однак цей Закон визнано неконституційним у 2010 році, а тому чинність даного пункту була поставлена під сумнів. Більше того, рішенням КСУ відновлена попередня редакція статті 121 Конституції, а отже вказаний пункт вважався вилученим на підставі частини другої статті 152 Конституції з дня ухвалення даного рішення.

Цей факт недвозначно визнала і підтвердила Верховна Рада України, коли у пункті 9 статті першої Закону України від 21.02.2014 р. № 742-VІІ записала: “статтю 121 доповнити пунктом 5 такого змісту: “5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами” («відновивши» таким чином редакцію Закону №2222-ІV).

Тепер у суддів КС виникла проблема: як бути з висновком стосовно даної зміни, запропонованої главою держави? Якщо погодитися, то КСУ тим самим «узаконює» очевидне порушення Конституції, яку доповнено звичайним законом. Якщо не погодитися і вказати на порушення, то доведеться переробляти увесь законопроект, оскільки він стосується зміни 11 неконституційно “відновлених” статей Конституції України. Так обман 2014 року нагадав про себе у 2015 році...

Таким чином, для суддів КС настав момент істини. У 2010 році вони ще могли дозволити собі перевищити повноваження і “відновити” дію первинної редакції Конституції, зважаючи на несуттєве порушення встановленої самим КСУ процедури розгляду конституційних змін. За це дехто з них зараз постав перед загрозою кримінальної відповідальності. Але коли йдеться про пряме ігнорування розділу ХІІІ Конституції, коли нікчемна постанова парламенту змінює текст Основного Закону держави, це уже надто серйозне порушення, яке суддям КС не помітити було просто неможливо.

Кажуть, що Україна живе в умовах абсолютного політичного і правового безкультур’я. Це не дивує, оскільки не лише наше суспільство дало себе втягнути у такі умови деяким політичним спритникам. Дивує інше. Як може “культурна Європа” в особі Венеціанської комісії давати рекомендації щодо конституційного процесу в Україні, “не помічаючи” відсутності легітимної чинної Конституції України? Якщо не принижувати фаховий рівень експертів тієї Комісії, то виникає підозра у “подвійних стандартах”...

Дедалі все більш очевидно, що недалекоглядні політики разом із суддями КСУ спрямували конституційний процес в Україні в глухий кут, конституційний вихід з якого один: конституційний референдум стосовно нової редакції Конституції України, який має проголосити за народною ініціативою глава держави. Це буде справді той суб’єкт конституційного процесу, який має виключні повноваження установчої влади і, отже, має незаперечну легітимність (а не парламент, що втратив довіру громадян і став на шлях маніпулювання конституційним процесом). На жаль, доводиться визнати, що іспит моментом істини національна конституційна юрисдикція не витримала, поставивши під сумнів її відповідність високій місії утвердження в державі конституційної законності.

О. І. Ющик,

народний депутат України ІІІ скликання, д.ю.н., професор

* * *

У з у р п а т о р и (Момент істини -2)

До Конституційного Суду звернулися 57 народних депутатів України з конституційним поданням про конституційність Закону України «Про всеукраїнський референдум», ухваленого парламентом 6 листопада 2012 року (закон № 5475). Народні депутати, як сказано в рішенні КС, вважають неконституційною саму можливість «шляхом всеукраїнського референдуму за народною ініціативою …визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України», а також «схвалювати нову редакцію Конституції України, вносити зміни до Конституції України, скасовувати, визнавати таким, що втрачає чинність, чи визнавати нечинним закон про внесення змін до Конституції України».

Даруйте, це писали народні депутати чи «депутати Верховної Ради України», які узурпували виключне право народу визначати й змінювати конституційний лад? Нагадаю статтю 5 Конституції України: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Це від імені народу встановила Верховна Рада України 2-го скликання, але у 8-му скликанні знайшлися такі «представники народу», які слово «народ» згадують тільки йдучи на вибори…То, може, виборцям варто, нарешті, запам’ятати 57 прізвищ «народних обранців», що підписалися під зверненням до КС, і назавжди викреслити їх із кандидатів у депутати?...

А новому главі держави і новообраному корпусу депутатів добре подумати над тією роллю, яку виконує для забезпечення узурпації влади народу державою, а точніше можновладцями, Конституційний Суд України, який у рішенні в цій справі від 26 квітня 2018 року записав, «виявивши порушення визначеної Конституцією України процедури розгляду і ухвалення Закону №5475, встановивши нелегітимність його мети та невідповідність його положень вимогам Конституції України», дійшов висновку, що цей Закон «повністю суперечить Конституції України». І це рішення є «остаточним і таким, що не може бути оскаржено».

Що ж залишили узурпатори народові? – Статті 3 та 5 Конституції України, які встановлюють відповідальність держави перед людиною і безпосереднє (а не лише через органи влади) здійснення влади народом, і які жодні можновладці не можуть змінити без всеукраїнського референдуму.

Коли не можна змінити, то можна, принаймні, спекулювати на цих статтях, вирішуючи питання організації державної влади.

Яскравий приклад – рішення КС щодо «розпуску» парламенту від 20 червня 2019 року. Вигадавши «конституційний конфлікт» між парламентом і Президентом України (який «конфлікт» був між цими суб’єктами впродовж трьох років - народ добре бачив і оцінив на виборах глави держави), судді КС записали в рішенні: «Таким чином, розв’язання конституційного конфлікту народом шляхом проведення позачергових виборів до Верховної Ради України відповідає вимогам частини другої статті 5 Конституції України». А що було робити суддям КС, якщо доводиться вирішувати питання про відповідність указу Президента України невідомо якій Конституції України?

Чомусь усі без винятку судді КС вважають, що на сьогодні в Україні є чинною Конституція України зі змінами, внесеними у 2004 році. Очевидно, на них магічно діє текст “офіційного видання” Верховної Ради України (Конституція України.- К., Парламентське видавництво, 2014), в якому хитромудро зазначено, що дана Конституція “прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами, внесеними Законами України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV, від 1 лютого 2011 року №2952-VІ, від 19 вересня 2013 року №586-VІІ, від 21 лютого 2014 року №742-VІІ”.

А нижче сказано:

Запитаємо суддів КС: де в Конституції є дозвіл парламенту надавати чинності неконституційним законам звичайною постановою? Риторичне запитання… Такого положення в Конституції немає. Так само немає в ній жодного дозволу постановою парламенту визнавати чинними або нечинними положення самої Конституції. Через це судді мали б більш уважно поставитися до питання: в якій редакції Конституція України є чинною на момент розгляду ними справи? А заодно дати оцінку Постанові Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року №750-VІІ”. Ця Постанова має назву: «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VІ, від 19 вересня 2013 року № 586-VІІ». Унікальний з юридичної точки зору документ!

Нагадаємо: свого часу КС визнав неконституційною постанову парламенту про текст закону про Рахункову палату (в якому за рішенням КС були визнані неконституційними окремі положення, що втратили чинність). Верховна Рада України своєю постановою усього лише вилучила вказані нечинні положення з тексту закону для більш зручного користування ним... А тут йдеться про зміну тексту самої Конституції, в яку парламент постановою вставляє одні положення замість інших! Як же КС може обійти увагою такий антиконституційний акт знущання парламенту над Основним Законом?

Парламент ніхто не уповноважив офіційно тлумачити, які положення Конституції є чинними, а які ні, перебираючи на себе прерогативу Конституційного Суду. Давати політичні оцінки конституційному процесу і офіційно тлумачити Конституцію — це зовсім різні повноваження.

Наприклад, у справі про внесення чергових змін до Конституції, запропонованих у законопроекті щодо «децентралізації», уже не вдається уникнути проблеми чинності “відновлених” у неконституційний спосіб статей, оскільки тут фігурують “відновлені” статті 81, 82, 83, 85, 88, 90, 106, 114, 121, 122, 141 Конституції України, до яких запропоновано зміни.

І що вийшло? Для прикладу візьмемо зміни до статті 121 Конституції України. У пункті 13 поданого на висновок законопроекту пропонується: “пункт 5 частини першої статті 121 виключити”. У первинній редакції від 1996 року такого пункту не було в Конституції взагалі. Він з’явився у 2004 році завдяки Закону № 2222-ІV. Однак цей Закон визнано неконституційним у 2010 році, а тому чинність даного пункту була поставлена під сумнів. Більше того, рішенням КСУ відновлена попередня редакція статті 121 Конституції, а отже вказаний пункт вважався вилученим на підставі частини другої статті 152 Конституції з дня ухвалення даного рішення.

Цей факт недвозначно визнала і підтвердила Верховна Рада України, коли у пункті 9 статті першої Закону від 21.02.2014 р. № 742-VІІ записала: “статтю 121 доповнити пунктом 5 такого змісту: “5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами” («відновивши» таким чином редакцію Закону №2222-ІV).

Тепер у суддів КС виникла проблема: як бути з висновком стосовно даної зміни, запропонованої главою держави? Якщо погодитися, то КСУ тим самим «узаконює» явне порушення Конституції, яку доповнено звичайним законом. Якщо не погодитися і вказати на порушення, то доведеться переробляти увесь законопроект, оскільки він стосується зміни 11 неконституційно “відновлених” статей Конституції України. Так обман 2014 року нагадав про себе у 2015 році...

Повторимо ще раз. Недалекоглядні політики разом із суддями КС завели конституційний процес в Україні в глухий кут, правовий вихід з якого один: конституційний референдум стосовно нової редакції Конституції України, який має проголосити за народною ініціативою глава держави. Народ є насправді той суб’єкт конституційного процесу, який має виключні повноваження установчої влади і, отже, має найвищу і незаперечну легітимність.

Тому, якщо народові не можна змінити рішення КС, цілком можливо змінити його статус і склад на більш конституційний. А довести, що судді КС уже давно свідомо допомагають можновладцям узурпувати владу народу (як, наприклад, давні рішення КС про несумісність депутатського мандата, про другий термін президентства, про повернення редакції Конституції України 1996 року, про конституційні референдуми 2000 року та рішення від 2018 року щодо закону №5475 про всеукраїнський референдум), не так уже й важко. Адже Конституційний Суд України діє в рамках хибної парадигми «народ – влада – конституція», коли за зміст і виконання Конституції відповідає держава, тобто можновладці, а народ лише постачає державі «належні» кадри. От судді й орієнтуються на можновладців. А необхідною для України як демократичної та правової держави є інша парадигма: «Народ – Конституція – влада». Тоді не Конституція і конституційний процес будуть під державною владою, а державна влада буде працювати за нормами, які встановить для неї народ, а не за власними «понятіями» під диктовку своєї й чужої олігархії.

О.Ющик, д.ю.н., професор,

народний депутат України ІІІ скликання

Заслужений юрист України

* * *

Конституція як критерій істинної політики

(Діалог ученого з політиком до чергової річниці Конституції України)

Насамперед, чому діалог? – Тому, що проблеми Конституції й політики самі по собі надто складні, щоб ускладнювати їх ще й науковим монологом. Чи не тому античний філософ Платон використав форму діалогу з Сократом для пояснення найскладніших речей? Слідкуючи за діалогом, читач отримує можливість краще зрозуміти висловлені думки, у даному разі – ученого (У) та політика (П). А оскільки автор є не лише вченим, а ще й мав нагоду бути в активній політиці у 1991-2000 рр., то йому значно легше зіставити політичні та наукові аспекти проблем конституції, ніж «рафінованому» вченому або «практичному» політику.

П. Деякі експерти називають обрання нового Президента України з трикратною перевагою над його попередником «електоральною революцією». Та чи не зарано ще говорити про революцію, попри нові обличчя у владі?

У. Поки що маємо тільки мирне повстання народу проти влади, яка знущалася над ним упродовж останніх п’яти років. Терпець людей урвався, і на владну вершину виборці здійняли раніше далеку від політики людину. І тут почалося те, що яскраво змальовано І. Криловим у байці «Парнас», яку саме зараз доречно нам усім нагадати (мова оригіналу):

Парнас

Когда из Греции вон выгнали богов

И по мирянам их делить поместья стали,

Кому-то и Парнас тогда отмежевали;

Хозяин новый стал пасти на нем Ослов.

Ослы, не знаю как-то знали,

Что прежде Музы тут живали,

И говорят: «Недаром нас

Пригнали на Парнас:

Знать, Музы свету надоели,

И хочет он, чтоб мы здесь пели». –

«Смотрите же, – кричит один, – не унывай!

Я затяну, а вы не отставай!

Друзья, робеть не надо!

Прославим наше стадо

И громче девяти сестер

Подымем музыку и свой составим хор!

А чтобы нашего не сбили с толку братства,

То заведем такой порядок мы у нас:

Коль нет в чьем голосе ослиного приятства,

Не принимать тех на Парнас».

Одобрили Ослы ослово

Красно-хитро-сплетенно слово;

И новый хор певцов такую дичь занес,

Как будто тронулся обоз,

В котором тысяча немазанных колес.

Но чем окончилось разно-красиво пенье?

Хозяин, потеряв терпенье,

Их всех загнал с Парнаса в хлев.

__________

Мне хочется, невеждам не во гнев,

Весьма старинное напомнить мненье:

Что если голова пуста,

То голове ума не придадут места.

П. Сприймається як прозорий натяк…

У. Як ніхто, я далекий від того, щоб натякати, ніби народ (Хазяїн) завів на владний Парнас тих, у кого «голова пуста». Це якраз більшою мірою стосується попередників, які, отримавши народну довіру п’ять років тому, зрештою, виявилися «загнаними у хлів». І не так через те, що погано «співали» (хоча й це було), як через те, що влаштували на владному Парнасі «ослине приятство» виключно для таких само ненажерливих, як самі. Хоча те, що жадібність – порок, відомо навіть дітям…

Складніше зі «співаками». Наслухавшись на різноманітних телевізійних політичних шоу усіляких політиків, експертів, політологів з політтехнологами, журналістів, а заодно і окремих представників команди нового Президента, мимоволі складається відчуття, ніби увесь цей «хор» дружно «такую дичь занес, как будто тронулся обоз, в котором тысяча немазанных колес»… Та й у практичних заявах і кроках нової владної команди відчувається зневажливе: «Знать, музы свету надоели, и хочет он, чтоб мы здесь пели».

П. Справді, перші заяви і практичні кроки нової команди («розпуск» парламенту, внесенні в Раду законопроекти та кадрові питання) викликали шквал критики саме з посиланнями на Конституцію. Пішли розмови про політичну доцільність, яка нехтує конституційною законністю. Штатні політики враз стали юристами, а юристи соромливо оглядаються на політиків, чекаючи, що скаже Конституційний Суд, який давно заблукав між політичним і правовим «полями».

У. Як учений-конституціоналіст, я не бачу проблеми конституційності указу про «розпуск» парламенту. Є проблема юридичної техніки видання указу, він справді оформлений недбало, точно так само як і аналогічний указ 2014 р. про «розпуск» тодішнього парламенту. Та про конституційність того указу і про легітимність нині чинного складу парламенту автори звернень до КС мовчать, бо ж виходять із своєї власної політичної доцільності. То, можливо, справа не у протиставлянні законності й доцільності? Законність за визначенням не може бути недоцільною! Інша справа, коли конституційною законністю маніпулюють заради своєї вузько партійної доцільності всупереч доцільності суспільній. Тоді й Конституцію політики та надто політизовані юристи починають тлумачити маніпулятивно, виходячи зі своїх особистих інтересів і уподобань.

П. Ну, для політиків це, взагалі-то, природньо; а як бути виборцям, на голови яких обвалюють лавини інформаційної політичної й конституційно-правової мішанини? Де критерій, за яким громадянам обирати свою позицію?

У. Конституція і є тим практичним критерієм, за яким слід оцінювати усіх без винятку політиків. Варто проаналізувати, які конституційні питання і як вирішувати пропонує конкретний політик, і все стане зрозумілим...

П. Не зовсім, оскільки, наприклад, зараз і «старі», і «нові» політики дружно виступають за скасування інституту депутатської недоторканності, а багато хто з них – ще й президентської та суддівської недоторканності. Як тут зрозуміти, хто «за народ», а хто «проти»? – По-моєму, усі «проти», якщо відволікають увагу на дріб’язок, який людям і державі не принесе нічого, крім шкоди, замість того, щоб зосередити увагу на справді необхідних речах.

У. Так, коли йдеться про Конституцію як критерій оцінки політика, то мається на увазі комплексне ставлення до Конституції взагалі: як до її значення, змісту й цінності, так і до її дотримання і розвитку.

П. Справді, О. Мороз не лише забезпечив прийняття Конституції у 1996 році, а й на посаді керівника парламенту з перших днів прагнув впровадити її положення у життя, а далі брав активну участь у внесенні змін до неї у 2004 році для виправлення тих вад, які несла в собі президентсько-парламентська модель і на які вказала практика, особливо наполягаючи на підвищенні ролі інституту місцевого самоврядування.

У. Аналіз тих конституційних змін і способів, у який вони проводилися в останні десять років, лише яскраво демонструє справедливість визначення Конституції як критерію оцінки істинності політики. На словах усі «за народ», усі демократи й конституціоналісти. А на ділі – Конституція без участі народу і не для його влади, це виключно владний «міжсобойчик» для олігархічного панування. Кожний новий президент підлаштовує Конституцію і тих, хто її застосовує, під власне розуміння, підправляючи її в той чи інший бік.

П. Це, загалом, закономірно для кожних нових політиків при владі, що вони прагнуть змінити конституційні умови її здійснення. Адже кожного щось не влаштовує в Основному законі держави. Одному треба додати повноважень як главі держави, іншому – підправити відношення уряду з місцевою владою, третьому посилити вплив на судову владу, четвертим – взагалі законсервувати курс руху держави в якийсь бік, позбавивши інших вибору. Але ж усі роблять зміни «в інтересах народу»! А Конституція – папір, який «стерпить усе»…

У. Таке ставлення, між іншим, також висвітлює політичне обличчя. Так може думати той політик, для якого Конституція – інструмент його панування. І навіть не політик, а сам «охоронець Конституції» Конституційний Суд, який час від часу стає «юридичним додатком» до політичного панування, ховаючи цю суть за нагромадженням міркувань про «верховенство права».

Особливо, коли йдеться про офіційне тлумачення положень Конституції України, за яким фактично відбувається зміна Конституції, тобто її порушення у неконституційний спосіб шляхом перебирання на себе КСУ повноважень законодавця чи, навіть, народу (нагадаємо, три розділи Конституції можуть змінюватися тільки рішенням всеукраїнського референдуму). Таке враження, що у нас судді КСУ з науковими ступенями не розуміють, що таке тлумачення закону. Пояснимо інститут тлумачення популярно, щоб і неюристи зрозуміли. Тлумачення норми Конституції – це усунення її двозначності на користь якогось одного з двох значень.

Наприклад, у Конституції записали «казнить нельзя помиловать», забувши поставити кому. Глава держави звертається до КСУ за тлумаченням: так «казнить» чи «миловать»? А судді КСУ, замість того, щоб сказати: дане положення слід розуміти: «казнить нельзя, помиловать», через те, що в іншому випадку фраза буде граматично викривлена, а нормальні люди так не говорять, починає мудрувати і видає щось таке: «казнить, но можна и помиловать». У такому разі тільки трошки щось вигадали, а вийшла нова норма. Тепер замість однозначної заборони «казнить» судді створили для глави держави можливість діяти на його розсуд, тобто всупереч Конституції також і «казнить», а не тільки «миловать». Хто думає, що це надуманий приклад, може ознайомитися з цілком реальними рішеннями КСУ. Наприклад, у справі щодо внесення змін до Конституції України від 9.06. 1998 року. В ній КСУ встановив новий обов’язок парламенту повторно звертатися за висновком «у разі внесення в процесі розгляду у Верховній Раді України поправок до законопроекту». Відтак, у статтю 159 Конституції додано слова: «Законопроект з внесеними до нього поправками», чим доповнюється гіпотеза конституційної норми; тобто КСУ змінює норму, а не тлумачить її. Це те саме, що найняти охоронця для дитини, а він почне її не тільки охороняти, а й виховувати. Воно може й було б корисно, та стаття 19 Конституції України забороняє КСУ створювати або змінювати конституційні норми. Отже, тлумачення самого Конституційного Суду уже виявляється таким, що не відповідає Конституції України.

П. Але що робити з недосконалістю окремих положень Конституції? Не можна ж залишати їх як привід для політико-правових конфліктів! Змінювати Конституцію так чи інакше потрібно, і тут політики мають пріоритет перед правниками. Як казав колись Маркс, не людина існує для закону, а закон існує для людини. Не народ для Конституції, а Конституція для народу. І для політиків, які повинні жити за Конституцією та виражати інтереси народу!

У. Конституція – стратегічний закон держави, тому її зміни не повинні залежати від примх тих або інших політиків. Має сформуватися необхідність конституційних змін, причому не абстрактна, а конкретна необхідність. Лише такі зміни досягнуть своєї реалізації. А нереальні вигадки, такі як внесення положень про «курс на вступ до НАТО» тощо, залишаться на папері як непотріб, доки їх не викинуть з Конституції реальні політики або народ.

Чи сформувалася необхідність змінення чинної Конституції? – З моєї точки зору, відповідь має бути позитивна. По-перше, не вирішене головне протиріччя, закладене в Конституцію (як результат тієї боротьби, про яку було сказано вище), а саме – між високим рівнем прав і свобод, передбачених нею, та недосконалою системою влади, яка неспроможна забезпечити гарантування цих прав і свобод. Саме в цій системі влади такі «кадри» як У. Супрун та інші плюють на Конституцію і нищать вітчизняну медицину, економіку, освіту, науку, культуру, продовжують війну і грабують народ України… І в цьому разі Конституція якраз і виступає найкращим і чітким критерієм істинної політики можновладців і тих, хто їх підтримує. Чи не тому вони спотворили своїми змінами Конституцію так, що зараз жоден юрист не обґрунтує легітимність і легальність десятків її положень (щодо інституту прокуратури тощо).

Є нагальна необхідність забрати повноваження змінення Конституції від Президента, парламенту і Конституційного Суду та віддати його народу, як єдиному джерелу влади, ухваливши на всеукраїнському референдумі нову редакцію чинної Конституції України. Є нагальна необхідність забезпечити реальну охорону Конституції від спроб її ревізії державними структурами і надто активними політиками, передавши цю охорону і право змінення такому органу народовладдя, як Всеукраїнські установчі збори, сформовані з числа депутатів рад усіх рівнів, в т.ч. Верховної Ради України, у кількості приблизно 2,5-3 тисячі делегатів від усіх регіонів країни. Як це зробити – тема окремої розмови, але це справа досить проста і не потребує фінансових витрат... А «нові-старі» розмови про «двопалатний парламент» є надуманими. Утворення другої палати парламенту не тільки не розв’язує головну суперечність чинної Конституції, негаразди у самій змішаній моделі держави, а навпаки, ще більше заплутує її, оскільки у систему «стримувань-противаг» вводиться додатковий елемент (який, між іншим, належить утримувати платникам податків). Україні давно уже вистачає й однієї палати… Народові потрібна проста й ефективна державна влада, а не нагромадження надуманих структур для його грабунку, потрібні народні обранці, а не «народні оббиранці»…

П. Але ж якщо люди обрали депутата, то довіряють йому! Були і зараз є депутати, які чесно виконують свій обов’язок перед виборцями. Так само як завжди були є і порядні судді, прокурори, слідчі, чиновники. Звідки ж тоді стільки нечесних у владі? – На мій погляд, причина у тій політичній системі, в якій формується та здійснюється влада. І Конституція є частиною цієї системи. Очевидно, щось треба «підправити в консерваторії», як казав один гуморист…Чого не вистачає нашій політичній системі, так це партійності. У нас «партій» багато, а справжніх партій немає... Проблема політичної України – це проблема партійного будівництва, яку ще мало хто бачить, але яка постане найближчим часом у повний зріст.

У. Цілком правильно. Якщо, як казав Маркс, людина є продукт обставин, отже, треба обставини зробити людськими. Це не каламбур, а методологічний постулат, який і пояснює необхідність змінити політичну систему для того, щоб вона змінила людей і створила справжніх політиків, а не політичних ляльок олігархії. Заклики «починати з себе» є обманом, що має на меті не дати людям об’єднуватися проти олігархічної влади. Тільки об’єднання в партії на ідеологічних засадах дасть змогу відповісти на запитання Л. Кучми, «що ми будуємо». Дивно виглядає той будівничий, який не знає, що він будує.

П. А якщо партій буде хоча б стільки, скільки існує основних ідеологій, то як у цьому ідеологічному плюралізмі визначитися, яку Україну будуємо? Адже у кожного будівничого буде своя «будівля» та ще й з дуже «розмитими» обрисами. Наприклад, від команди нового глави держави лунають розмови про «лібертаріанство», а що це таке – кожний розумій по-своєму. Цьому сприяє ст. 15 чинної Конституції, за якою суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Чого-чого, а «багатоманітності» у нас хоч відбавляй. Так «збагатоманітніли», що лунають уже заклики «зшивати країну». Суспільству не вистачає єдності. Це було зрозуміло уже сімроків тому, коли ми пропонували проект нової редакції Конституції – Народну Конституцію для ухвалення її на всеукраїнському референдумі за ініціативою громадян. Там було записано: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах національної єдності і громадянського миру, а також економічної, політичної, ідеологічної та культурної багатоманітності». Тодішній Президент, який пропонував «жити по-новому», пішов своїм шляхом – і наслідки ми бачимо, хоч він продовжує йти туди само під гаслами «За ЄС і НАТО!». Народові цей політик не довіряє…То чи повинен народ довіряти йому?

У. Цей приклад досить наочно підтверджує висновок про Конституцію як критерій істинної політики. Життя показало необхідність саме такої конституційної норми. Що вона означає? – Що необхідним для України стає визначення національної ідеї, яка об’єднає людей навколо неї. Парадоксально звучить, але національна ідея визначена ще в Конституції у 1996 році. А наші політики ходять навколо і «не помічають слона», хоч дана ідея лежить на поверхні – у ст. 1 Конституції України: «Україна – суверенна, демократична, соціальна, правова держава». Яка ще національна ідея потрібна? Чи, може, ми уже її реалізували? Позбавилися зовнішнього управління, народ – єдине джерело влади, усе населення заможне й щасливе, конституційна законність і право панують на кожному кроці? Створити таку державу – це і є національна ідея, навколо якої може й повинен об’єднатися народ. Як кажуть, «спасіння потопаючих є справа рук самих потопаючих». Сам народ тільки й зможе реалізувати свою національну ідею, а не політичні «доброзичливці», для яких «держава – це я!». І першим об’єднуючим людей фактором повинна стати Народна Конституція (нова редакція чинної Конституції України).

П. Я переконався, що для оцінки істинності тієї або тієї політичної сили та її політики (а останнім часом з’являються нові й нові партії) Конституція є надійним і досить певним критерієм. Лакмусовим папірцем має стати формула демократії: «Народ – Конституція – влада», яка повинна замінити спотворену її формулу «Народ – влада – Конституція». Саме за цією останньою формулою досі вибудовувалася система влади всупереч конституційно закріпленим правам людини і громадянина.

Не забуваймо, що Конституція України 1996 р. ухвалена парламентом «від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу». Про це належить пам’ятати політикам щодня, а суспільству у чергові річниці Конституції про це їм нагадувати.

О.І. Ющик, доктор юридичних наук, професор,

народний депутат України ІІІ скликання