"Правотворча" дорога у глухий кут

Даними замітками продовжимо цикл публікацій про безлад у законодавстві України про науку та освіту, про який йшлося у низці публікацій сайту.

Для початку деякі експертно-критичні міркування щодо чинних законів про вищу освіту та про наукову і науково-технічну діяльність. 

1.  Про правовий статус докторанта

1.1. За законом про вищу освіту докторант (Д.) не є учасником освітнього процесу (у.о.п)

Так, у ст.52 закону вказано такі категорії у.о.п у закладах вищої освіти :

1) наукові, науково-педагогічні та педагогічні працівники;

2) здобувачі вищої освіти та інші особи, які навчаються у закладах вищої освіти;

3) фахівці-практики, які залучаються до освітнього процесу на освітньо-професійних програмах;

4) інші працівники закладів вищої освіти.

За визначенням у ст.53 науково-педагогічних, педагогічних і наукових працівників закладів вищої освіти Д. не можна віднести до жодної з цих категорій. 

Цей висновок підтверджує ст. 55 закону, яка перераховує посади наукових, науково-педагогічних і педагогічних працівників закладів вищої освіти, серед яких немає згадки про Д.

У ст. 61 закону особами, які навчаються у закладах вищої освіти, є: а) здобувачі вищої освіти; б) інші особи. Серед здобувачів вищої освіти Д. не названо. Так само не названо Д. в числі "інших осіб".

1.2. За законом про наукову і науково-технічну діяльність у ст.1 термін «докторант» визначений як «вчений, який проходить підготовку в докторантурі наукової установи (закладу вищої освіти) для здобуття наукового ступеня доктора наук».

Ст.5 закону встановлює, що вчений є основним суб’єктом наукової і науково-технічної діяльності. А згідно ст.4 закону Д. є суб’єктом наукової і науково-технічної діяльності, поряд з такими суб’єктами як «науковий працівник», «науково-педагогічний працівник», «аспірант», «ад’юнкт», «інші вчені».

 1.3. Таким чином, Д. не має статусу наукового або науково-педагогічного працівника, так само як і аспірант. Проте «аспірант» є учасником освітнього процесу та належить до категорії здобувачів вищої освіти, а «докторант» не є й таким здобувачем. 

На сьогодні докторант залишився «просто вченим», який на громадських засадах займається науковою діяльністю та виступає в ролі здобувача вченого ступеня доктора наук, проте при цьому він не є ні науковим чи науково-педагогічним працівником, ні учасником освітнього процесу і здобувачем освіти, як той же аспірант.  

Відтак, правовий статус докторанта законодавець, по суті справи, звів до формального статусу здобувача докторського вченого ступеня.

Таке сталося через те, що 30.03.2021 року законом №1369-ІХ докторантів виключили з числа здобувачів освіти. До когось дійшло, що докторантура – це сфера не освітньої, а наукової діяльності (див. на сайті публікацію «Лабіринти зруйнованої освіти»).

 2. Державні гарантії соціально-правового статусу докторанта

 2.1. Законодавче возіння навколо статусу докторанта залишило останнього без адекватного правового регулювання його відносин з докторантурою.

Так, закон про наукову і науково-технічну діяльність у ст. 27 встановлює, що основними формами підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації є аспірантура, ад’юнктура та докторантура. При цьому підготовка наукових кадрів здійснюється відповідно до вимог закону про вищу освіту. Наукові установи можуть здійснювати підготовку докторів філософії за освітньо-науковою програмою та докторів наук за науковими програмами відповідно до того ж закону про вищу освіту.  Це при тому, що як з’ясовано вище, докторанти не є учасниками освітнього процесу і здобувачами вищої освіти. Що тут робить закон про вищу освіту?

 2.2. Закон про наукову та науково-технічну діяльність у ст.28 встановлює вченим право на здобуття відповідно до законодавства наукових ступенів доктора філософії і доктора наук. Якщо пригадати, що за цим законом вчений є основним суб’єктом наукової і науково-технічної діяльності, то складно  уявити здобувача ступеня доктора філософії як основного суб’єкта науки. Вченим гарантується право на здобуття докторського ступеня, а доктора філософії має право здобувати будь-яка особа з вищою освітою, а не тільки вчений.  

Цю плутанину примножує ст.28-1 закону, в якій сказано: «доктор наук – це науковий ступінь, що здобувається особою на основі ступеня доктора філософії (кандидата наук)». Якраз тут саме доречним було слово «вчений» замість «особа».

 2.3. Про якісь державні гарантії соціально-правового статусу докторанта в обох законах немає мови, оскільки сам цей статус залишився невизначеним. Два названі закони у цьому питанні відсилають один до іншого, а у підсумку відносини докторанта з докторантурою спеціальні закони фактично не врегулювали. Не інакше як на догоду науково-освітній державній бюрократії, яка вказані відносини взялася регулювати на підзаконному рівні, диктуючи свої вказівки науковим установам та навчальним закладам вищої освіти.

2.4. Разом з тим, ніхто не відміняв статті 8 та 19 Конституції України. Перша підпорядковує всі підзаконні акти закону як акту вищої юридичної сили. А друга зобов’язує міністерських чиновників діяти виключно відповідно до законів України, в їхніх межах і встановленому ними порядку.

2.5. Очевидно, що відносини з надання освітніх та інших послуг, в тому числі надання аспірантурою освітніх послуг аспірантам, а докторантурою – науково-кваліфікаційних послуг докторантам, регулюються не лише названими двома законами, а й таким законом, яким є Цивільний кодекс України.

Він досить ретельно врегульовує відносини з надання різних послуг, і зважаючи на це на його основі встановлюються договірні відносини між докторантурою та докторантом, аспірантурою та аспірантом. 

Договір (контракт) є так само правовстановлюючим і зобов’язальним актом, як будь-який правомірний нормативний акт.

Тому договірне (контрактне) правове регулювання навчання в аспірантурі та підготовки в докторантурі заповнює прогалини законодавчого регулювання спеціальними законами вказаних відносин, спираючись на закон (Цивільний кодекс України), та на ті підзаконні акти уряду, які відповідають законам України. У колізійних випадках діє і застосовується саме закон України.

+ + +

3. Хто є хто для законодавців?

3.1. Провальна, м’яко кажучи, ситуація із нормативним регулюванням законодавцями України (читай: «монівськими» чиновниками, які готують проекти освітянських «реформ») підготовки наукових кадрів пояснюється, як це стає все більш зрозумілим і очевидним, вкрай низьким рівнем теоретичної підготовки «реформаторів», а за ними й самих законодавців. Тому вони й «заблукали у трьох соснах», гадаючи, яким законом унормувати підготовку аспірантів, а яким докторантів: законом про вищу освіту чи законом про наукову діяльність?

А все, що потрібно було спочатку зробити, це визначити теоретично суспільну природу інститутів аспірантури та докторантури. Для цього належить з’ясувати призначення одного й другого інституту, яке визначається різними сферами суспільної діяльності у системі суспільного поділу праці.

3.2. У цій системі суспільного поділу праці є різними видами діяльності освітня діяльність і наукова діяльність. Перша з них призначена забезпечувати фахову підготовку кадрів за різними професіями та спеціальностями на основі існуючих у суспільстві знань та навичок, тоді як друга спеціально призначена для здобування нового знання для суспільства. Освітню діяльність здійснюють професійні вчителі, навчаючи учнів, студентів тощо відповідним спеціальним знанням та навичкам. Натомість наукову діяльність здійснюють професійні вчені, як фахівці в особливій сфері суспільної творчої діяльності.

Освітня діяльність дає загальні знання про природу, суспільство та людину кожному (загальна освіта), а більшості членів суспільства дає також спеціальні знання у різних галузях діяльності (спеціальна та вища освіта).

Наукова діяльність, яка здійснюється професійними вченими, потребує особливої професійної підготовки найвищого рівня, оскільки мова йде не про діяльність у рамках існуючих знань, а про пошук нового знання. Простіше кажучи, вчених належить готувати в особливому порядку, а не в рамках програм вищої освіти; для підготовки вченого потрібна найвища освіта. Для цього у суспільстві засновано особливий суспільний інститут аспірантури.

Із цього такий перший висновок: підготовка вчених в аспірантурі належить до розряду особливої освітньої діяльності. Її особливість зумовлена вимогою до професії вченого як фахівця кваліфікації найвищого рівня. Звідси – вимоги до кадрів професійних вчителів (науково-педагогічні працівники), до програм навчання в аспірантурі та порядку атестації аспірантів в якості новопідготовлених вчених.  

3.3. Разом з тим, професіоналів у будь-якій сфері діяльності потрібно вчити не лише відомим даним у професії, а й тому новому, що відкриває наука та суспільна практика. Для задоволення цієї потреби люди створили ще один особливий суспільний інститут – перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів (ППКК). 

На відміну від освітньої діяльності, яка неспеціалістів перетворює на спеціалістів, діяльність інституту ППКК спрямована на роботу зі спеціалістами, які мають освіту, на підвищення їх професійного рівня. Для цього не обов’язкова спеціалізована освітня мережа, а здійснення ППКК у більшості пов’язане з відповідними професійними організаціями (наприклад, спеціальними відомчими курсами, тощо).

Знову-таки, для вчених, зважаючи на необхідність їх підготовки на рівні найвищої освіти, система ППКК так само має свою специфіку у вигляді існування спеціального суспільного інституту докторантури. Очевидно, що цей інститут не може належати до системи освітньої діяльності, а має бути «вмонтований» виключно у своє професійне середовище – наукову діяльність. Причому мова йде не про перепідготовку вчених, а виключно про підвищення рівня кваліфікації вченого –  з першого наукового ступеня до рівня доктора наук (звідси «докторантура»).  

З цього випливають вимоги до особливої технології проходження докторантом відповідної підготовки, до програм цієї підготовки та порядку атестації докторанта в якості вченого найвищої кваліфікації.

3.4. Чітко визначивши природу обох інститутів – аспірантури і докторантури – нескладно зрозуміти, яким спеціальним законом та яким чином належить їх регламентувати: аспірантів необхідно "приписати" до закону про вищу освіту, а докторантів до закону про наукову діяльність. А ще краще ухвалити окремий спеціальний закон про підготовку наукових кадрів. Проте це питання вибору юридичної техніки, предметної спеціалізації законодавства. 

+ + +

4. Мухи окремо, котлети окремо

Чому ж у такому разі законодавець не розібрався у природі двох цих різних інститутів? Не інакше тому, що законодавчі ініціативи «реформаторів» виходили з однієї «контори» – Міністерства освіти та науки (МОН). І яка тоді різниця, в який закон вставляти норми про аспірантів та докторантів, адже все одно «опікуватися» ними буде одна й та сама бюрократія…

Між тим, поєднання в МОН керування двома суттєво різними галузями – освітою та наукою – не могло не вплинути негативно на рівень управління кожною з них. Тому зараз ми маємо занепад і науки, і освіти в Україні. Яке управління галуззю, такий і рівень розвитку самої галузі. Звичайно, при цьому дарма розраховувати на розумне законодавство як про освіту, так і про науку з підготовкою наукових кадрів.

Якщо думати про інтереси справи, про дійсно прогресуючий розвиток освіти та, особливо, вітчизняної науки, то тим політикам в Україні, які ще не втратили бажання робити щось кормисне для суспільства, варто усвідомити об’єктивну необхідність реформування самої «контори» МОН в її сучасному вигляді. Потрібно ліквідувати єдине МОН та на його основі утворити окремі міністерства для управління освітою та для управління наукою.

Зараз в Україні функціонують 19 міністерств:

Міністерство внутрішніх справ України (МВС)

Міністерство енергетики України (Міненерго)

Міністерство закордонних справ України (МЗС)

Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України (Мінрегіон)

Міністерство культури та інформаційної політики України (МКІП)

Міністерство оборони України (Міноборони)

Міністерство освіти і науки України (МОН)

Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ)

Міністерство економіки України (Мінекономіки)

Міністерство соціальної політики України (Мінсоцполітики)

Міністерство у справах ветеранів України (Мінвет)

Міністерство цифрової трансформації України (Мінцифри)

Міністерство фінансів України (Мінфін)

Міністерство юстиції України (Мін'юст)

Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України (Мінреінтеграції)

Міністерство молоді та спорту України (Мінмолодьспорт)

Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України (Мінекології)

Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України (Мінстратегпром)

Міністерство аграрної політики та продовольства України (Мінагрополітики)

Черговою реформою планується найближчим часом, якщо слухати заяви очільників уряду, скоротити їх кількість на третину. Думаю, це щось не дуже реальне, хоча б скоротили їх кількість до 15 міністерств, що цілком доречно.

Не торкаючись проблеми міністерської реформи в цілому, з точки зору нашої теми досить раціональним рішенням було б утворення Міністерства освіти та культури (ліквідувавши існуюче зараз Міністерство культури та інформаційної політики), а також Міністерства науки та іноваційного розвитку (на базі Міністерства цифрової трансформації та частини МОН). Справа в тому, що предметно сфера культури більше тяжіє до освіти, ніж сфера науки, яка стосується усіх галузей народного господарства.

У такому разі управління наукою перестали б змішувати з управлінням освітою, надавши можливість самим вченим (Національній академії наук України), а не чиновникам міністерств визначати методологічні питання розвитку науки та підготовки наукових кадрів. А роль державної міністерської бюрократії у сфері науки має обмежуватися встановленням загальних вимог до управління наукою та державного контролю за їх дотриманням.

У зв’язку з цим законодавцю не завадило б затвердити засади наукової та освітньої політики (як це передбачає ст.85 Конституції України), а також навести хоч якийсь лад у чинному законодавстві про науку та про освіту.

Зокрема, у сфері освіти утворився уже такий законодавчий хаос (див. на сайті «Лабіринти зруйнованої освіти»), що пора уже подумати над проектом Кодексу України про освітню діяльність, який би нормативно упорядкував управління даною сферою.

Відтак, не завадив би й спеціальний закон про підготовку наукових кадрів в якості одного з перших проектів новоутвореного міністерства науки, що його мали б спільно розробити Міннауки та НАН України.

Пора, нарешті, можновладцям і суспільству зрозуміти, що існування бюрократизованого до краю МОН України веде до повного знищення як вітчизняної освіти, так і, особливо, вітчизняної науки, залишаючи нашу країну без майбутнього.