Судова реформа: чи в концепції проблема?

Публікація циклу матеріалів під загальною назвою «Що робити з судовою системою?» відкривалася словами про те, що «проблема реформування судової влади в Україні стала тим лакмусовим папірцем, за допомогою якого оцінюють якість української державності не лише інтегратори країни в ЄС, а й наші громадяни, котрі відчувають цю державність на собі. Кожна нова владна каденція вважає своїм обов’язком щось підправити у судовій «гілці», нагинаючи її то в один, то в інший бік».

Нове реформування судової системи влада за старою звичкою розпочинає з чергової концепції судової реформи. Очевидно, в цьому вбачається такий собі «академічний підхід», коли спочатку визначається теоретична модель судової системи та її змін, а далі законодавець втілює ці зміни у чинному законодавстві.

Проте з таким підходом будь-яка концепція, а не тільки та, що запропонована Дослідницькою службою Верховної Ради України, неминуче буде помилковою - через те, що вона абстрагується від цілісного характеру державної влади. Що б ми сказали про хірурга, який робить операцію ноги за певною схемою, ігноруючи при цьому загальний стан людського організму в цілому? – Очевидно, сказали б, що це не хірург, а м’ясник. Тому що самої лише схеми ноги для оперування замало для такої операції. Звичайно, це утрирування, та воно ілюстративне у даному випадку.

Хибність названої концепції продемонстровано в публікаціях цього циклу матеріалів (див: «Синиця славу розпустила», «У «кривих дзеркалах» замовної аналітики», «Між трьома соснами», «На конституційних “руїнах” правосуддя» та «До філософії юстиції»). Далі планувалося висловити альтернативні думки щодо реформування судової системи, проте більш глибоке розмірковування схилило до думки опублікувати на завершення даного циклу саме цей матеріал.

Поставимо питання так: чого не вистачає усім реформам в Україні? – На це питання можна дати багато відповідей, а проте одна відповідь на нього була надана одразу після прийняття Конституції України. Не вистачає головного – суб’єкта реформ, який би керувався науковою методологією реформування суспільства і держави. 

 Про це йшла мова уже через півроку після ухвалення Основного закону у виступі Голови Верховної Ради України на методологічному семінарі в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (див. «Законодавчий процес – на наукову основу» в кн. «Формула демократії: Народ – Конституція – влада»,  опублікована на сайті).

 У тому виступі було піднято важливі питання щодо реформування інститутів суспільства і держави на основі нової Конституції України. Зокрема, зазначалося, що здійснення державно-правової реформи уявляється насамперед як проблема чіткого визначення оптимального співвідношення державного управління та саморегулювання суспільних процесів.

У політичній та державно-правовій сферах згадана проблема постає як проблема політичної демократії, в якій ключовими питаннями для України є визначення ролі та місця політичних партій і громадських організацій, виборчої системи, співвідношення інститутів державної влади і місцевого самоврядування, формування демократичних механізмів здійснення державної влади на основі принципу верховенства права та закону. При цьому відзначено, що вирішення вказаних питань об’єктивно ускладнене через недостатньо визначену політичну систему, недорозвинену політичну структуризацію суспільства та влади. Цією обставиною, зокрема, зумовлена тотальна політична боротьба навколо питань власності і державної влади. «Простіше кажучи, у нас бракує єдності суб’єкта політичної влади, котрий був би здатний приймати послідовні політичні рішення, в тому числі щодо проведення необхідних соціально-економічних, політичних та державно-правових перетворень в Україні».

 З того часу минуло чверть століття, проте суб’єкт реформ в Україні так і не сформувався. Зрозуміло, що в суспільстві, яке штучно наполегливо роз’єднували впродовж цього часу економічно, політично та ідеологічно, такий суб’єкт не міг з’явитися об’єктивно.

Тим важливішим для суспільства стає наукове розуміння того, яким чином належить змінити ситуацію, аби єдиний суб’єкт реформ нарешті з’явився; щоб державна влада продукувала не «замовні реформи» в інтересах закордонних порадників та місцевих можновладців, а справді необхідні суспільству реформи. 

А в цей час на засіданні уряду прем’єр-міністр оголосив про початок роботи над єдиним Планом реформ до 2027 року – дорожньої карти, куди увійдуть ініціативи партнерів та інші пропозиції. План охопить усі сфери, що впливають на державні інститути, економіку та взаємодію із суспільством (https://www.rbc.ua/rus/news/skorochennya-radi-ta-viyna-oligarhami-kiy-1696332612.html ).

Неважко уявити, що то буде за «план реформ»…

+ + +

Суб’єкт реформи передусім повинен мати поняття про реформу. Тут немає потреби з’ясовувати вказане поняття, достатньо послатися на книгу «Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні», в якій воно було досліджене з наукових позицій.

Будь-яка реформа передбачає зміну існуючого стану або порядку речей, – таку зміну, яка є суттєвою. Здійснює реформи державна влада, з обов’язковим внесенням змін у чинне законодавство. Для того щоб реформа мала позитивний ефект, вона має бути не надуманою, а об’єктивно необхідною, і цю необхідність саме такої, а не інакшої реформи суб’єкт реформи в особі верховної державної влади повинен усвідомити.

Адекватне усвідомлення необхідних суспільних змін у сучасних умовах неможливо уявити без наукового розуміння конкретного стану суспільства та тенденцій його розвитку. Таким чином, формування суб’єкта реформ належить розпочинати «з голови», тобто з тих організаційних структур, які забезпечать для законодавця правильне розуміння необхідних суспільству і державі реформ, а з ними й потрібних змін у законодавстві.

При цьому слід зважати на те, що законодавець реалізує у законах таку волю, зміст якої залежить від політичної орієнтації парламентської більшості. А остання далеко не завжди виражає загальносуспільний інтерес, який формально повинна представляти держава і якому має підпорядковуватися усяка реформа. Тому загальну ідею конкретної реформи, починаючи з усвідомлення об’єктивної необхідності останньої, жодна державна структура, включаючи законодавця, об’єктивно не може усвідомити правильно.

Отже, потрібна структура, здатна з позиції загальносуспільного інтересу науково осмислити необхідність реформування тієї або іншої сфери відносин та незалежно від політичної орієнтації чинної на даний час державної влади сформулювати її загальну ідею.

Зрозуміло, що ніяка політична влада не сприйме таку незалежно від неї сформульовану ідею, якщо ця ідея не збігається з її особливими інтересами. Тим не менше, як формальний представник усього суспільства, державна влада не може зовсім ігнорувати загальносуспільний інтерес, адже вона заінтересована у суспільній підтримці, мати певну легітимність (інакше вона ризикує сама бути зміненою на іншу владу). Відтак, цей особливий владний інтерес зумовлює заінтересованість чинної влади в тому, щоб хоча б мати уявлення про ідею необхідної реформи, аби «голова» влади, як суб’єкта здійснення реформи, спромоглася сформулювати більш-менш адекватну мету та завдання конкретної реформи.

Саме тому верховна державна влада об’єктивно змушена враховувати сформульовану незалежною структурою загальну ідею реформи, з тим, щоб використати її потенціал під кутом зору своїх особливих інтересів. 

Адже без врахування "загального" в реформі будь-яке "особливе" в ній не буде відповідати дійсному поняттю реформи, а така «реформа» приречена на невдачу як дещо неістинне. 

+ + +

На жаль, в останні десять років владна верхівка, вдаючись до тих або інших реформ, за своїми «шкурними» інтересами не усвідомлює її власного інтересу в науковому забезпеченні державного управління суспільством. Можновладці лише тоді згадують про науку, коли потрібно «освятити» авторитетом науки якусь чергову «реформаційну» дурницю. Тоді долучають до справи замовних «аналітиків» з науковими ступенями, які виконують роль так званих «експертів», прикриваючи ними як фіговим листком відповідне місце нікчемних «реформ».

Нічого дивного в цьому немає: адже у людей не завжди вистачає розуму правильно усвідомити свої інтереси, і вони роблять помилки, а то й дурниці. Інша справа, що індивідуальні помилки чи дурниці значно дешевше обходяться суспільству, ніж, м’яко скажемо, нерозумна діяльність влади.

Якщо насправді розраховувати на науково обґрунтовані ідеї реформ, то, повторимо, потрібна така структура, яка здатна з позиції загальносуспільного інтересу науково осмислити необхідність реформування певної сфери відносин і незалежно від політичної орієнтації чинної на даний час державної влади сформулювати загальну ідею відповідної реформи.

Зокрема, коли йдеться про судову реформу, то оскільки вона є одним із видів правової реформи, за наукове забезпечення її та інших правових реформ (парламентської, адміністративної, місцевого самоврядування) в якості головної структури в системі управління науковим забезпеченням державного управління має відповідати Інститут держави і права НАН України.

Як головний підрозділ, даний Інститут може і мав би організувати науково-методичне керівництво роботою над юридичною доктриною держави – у співпраці з Академією правових наук, іншими науковими та навчальними установами і закладами, як це робив названий Інститут у період роботи Конституційної асамблеї з підготовки нової редакції Конституції України. А організаційне керівництво науковим забезпеченням реформ могла б здійснювати, наприклад, координаційна рада при Президії НАН України.

 Така організація загалом і стала  б «головою» суб’єкта реформ, яка могла б теоретично спрямовувати державно-владний організм до необхідних кроків при реформуванні суспільства і держави.

Адже від «безголового» суб’єкта дарма чекати якоїсь успішної діяльності.  

Разом з тим, було б наївно розраховувати, що НАН України в її сучасному вигляді готова негайно запропонувати дієздатну «голову» для суб’єкта реформ. Адже вища наукова структура країни досі не зорієнтована на державотворчий процес і не має відповідної практики. Сама НАН України потребує певних змін у цьому напрямку, про що зазначалося в інших наших публікацій (див.: «О бедном гуманитарии замолвите слово», "Проблемы организации науки"). Однак це тема окремої розмови.